Logo Print Відправити на друк


ПРО БАНК, ЯКИЙ ЗБУДУВАВ ДІМ, А ТАКОЖ ДЕЩО ПРО СИСТЕМУ ГРОШОВОГО ОБІГУ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ І НЕ ТІЛЬКИ ПРО ЦЕ


ПРО БАНК, ЯКИЙ ЗБУДУВАВ ДІМ, А ТАКОЖ ДЕЩО ПРО СИСТЕМУ ГРОШОВОГО ОБІГУ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ І НЕ ТІЛЬКИ ПРО ЦЕ

Автор: Костянтин Паливода                                                                                                                                                                29 травня 2019р. 

У 2018 році банку «Аркада» виповнилося 25 років. Перші два роки після створення у 1993 році «Київміськбудом» невеликий банк «Аркада», як і більшість інших банків, намагався знайти кредитні ресурси подешевше в одному місці та продати їх якомога дорожче в іншому. Жодних конкурентних переваг банк не мав. Одним словом, банк «Аркада» був звичайним, дещо примітивним банком, який до того ж мав досить невеликий уставний фонд. Вже за півроку після заснування інфляція практично «з’їла» всю суму капіталу нашого банку, і на початку 1995 року «Аркада» опинилася у переліку банків, які Національний Банк України планував закрити через їх безнадійність.

Приблизно саме в цей час (влітку 1995 року) ми почали залучати кошти населення для будівництва житла, а я став Головою Правління банку «Аркада».

Банк «Аркада» сьогодні — це універсальний комерційний банк із достатнім обсягом капіталу, що сфокусований на управлінні грошовими потоками галузі житлового будівництва. За всі ці роки ми профінансували будівництво майже 6 млн м² житла, завдяки чому в реальний сектор економіки надійшло 26,8 млрд гривень по номіналу. Останні роки ми залучаємо та розміщуємо у будівництво приблизно 3-4 млрд гривень на рік. На сьогодні у довірчому управлінні банку містяться активи на суму 9 млрд гривень, що створені за допомогою коштів 12 тисяч наших довірителів, для яких на цей час будується 41 багатоповерховий  та багатосекційний жилий будинок. За даними преси, у 2017-2018 роках альянс девелоперів, з якими ми співпрацюємо, ввів у експлуатацію житла більше, ніж будь-хто іншій в нашій країні, тобто ми маємо чим пишатися.

Звісно, таких показників ми досягли не одразу, але нічого цього не було б, якби «Київміськбуд» у 90-ті роки не очолював Володимир Поляченко.

В той час, на початку 90-х, ідея будувати та продавати житло населенню здавалася незрозумілою, щонайменше дивною. «Київміськбуд» було створено радянською державою наприкінці Другої світової війни, коли Київ треба було відбудовувати після руйнувань, завданих цією війною. Увесь цей час, з моменту свого заснування будівельний гігант, яким тоді був «Київміськбуд», працював виключно на виконання планових завдань держави і за її кошти — інших замовників у нього не було, і ніхто в «Київміськбуді» не мав уяви, як у збіднілій країні, що перебуває у стані постійної економічної кризи, знайти достатню кількість платоспроможних людей, здатних купити у них житло.

Поляченко й сам не плекав на це великих надій, однак мав одну дуже характерну для нього рису, яка в подальшому змусила його врешті-решт з усією притаманною йому заповзятістю та енергією приступити до реалізації ідеї масового будівництва житла на замовлення та кошти населення столиці. Володимир Аврумович Поляченко дуже любив людей. У своєму житті я не зустрічав нікого, хто б так співпереживав іншим. І таких людей, як Поляченко, я теж небагато бачив у своєму житті.

Фінансовий стан «Київміськбуду» у 1995 році був досить сумний: організація мала на той час прострочену заборгованість перед своїми постачальниками на суму в два трильйони купоно-карбованців, з іншого боку — безнадійну дебіторську заборгованість муніципалітету Києва та держави на суму близько трьох трильйонів купоно-карбованців. В ті часи подібні ситуації зустрічалися досить таки часто. Багато з київських державних промислових та будівельних підприємств, донедавна великих, перебуваючи у такому стані, практично всіх звільняли (як правило, залишався лише топ-менеджмент та частина персоналу з обслуговування), повністю згортали виробничу діяльність, а те, що залишалося від цих підприємств, і далі існувало від здачі в оренду вільних офісів. Але для Поляченка такий варіант був неприйнятним.

У «Київміськбуді» тоді працювало близько 45 тисяч осіб. Заробітну плату вони отримували не часто і не в повному обсязі. З цим питанням до Поляченка коли не коли навідувались делегації будівельників. Зазвичай, це були робітники, що тривалий час працювали в «Київміськбуді», багатьох із них Поляченко знав особисто. Він не відмовляв їм у зустрічі, спілкувався з ними, хоча щоразу чув одне й те саме: «Шановний Володимире Аврумовичу, ми вже декілька місяців не отримуємо зарплату. Як нам жити далі?». Такі зустрічі Поляченко переносив украй важко. Багато хто радив йому розпочати ліквідацію лінійних підрозділів «Київміськбуду» і масове скорочення персоналу, але для Поляченка це було неприпустимо — він навіть уявити не міг, як виганятиме на вулицю всіх цих людей.

Тому, коли виникла можливість змінити неплатоспроможний муніципалітет на нового, як ми сподівалися, платоспроможного замовника, він вирішив, що не має права втрачати шанс вирватись із цієї морально і психологічно нестерпної для нього ситуації і зробив те, що в Україні, крім нього, мабуть, не зміг зробити ніхто.

По-перше, він переконав голову КМДА  Леоніда Косаківського розрахуватися з боргами перед «Київміськбудом» великими ділянками муніципальної землі, придатної для будівництва житла на столичних Осокорках, Позняках і Троєщині. По-друге, забезпечив підтримку своїх планів з боку Голови українського Парламенту Івана Плюща, завдяки якому було оперативно проведено Постанову Президії Верховної Ради, що давала змогу будівельним організаціям будувати житло за кошти населення. По-третє, переконав Голову уряду країни Євгенія Марчука змусити Мінфін зареєструвати емісію житлових облігацій «Київміськбуду» (Мінфін чогось пручався) і протягом усього цього часу (з початку 1994 і по 1996 роки) успішно переконував Голову Нацбанку Віктора Ющенка не поспішати із закриттям банку «Аркада». Тобто Поляченко створив умови, завдяки яким ми — його команда, змогли організувати і успішно розпочати втілювати у життя програму масового залучення коштів населення у будівництво житла. Все подальше, як тоді здавалося (це лише організація масштабного будівництва житла), було ділом звичним і зрозумілим і для Поляченка, і для «Київміськбуду».

Але незабаром з’ясувалося, що ніхто не поспішає вкладати гроші в «піски на столичних Осокорках», і тоді всім стало зрозуміло, що успіх торгівлі не в останню чергу залежить від реклами і ефективних PR-акцій. Поляченко швидко збагнув, що треба робити, і розпочав з того, що переконав тодішнього президента України Леоніда Кучму прийти до банку «Аркада». Протокольна служба президента була категорично проти, але домовились про таке: у протокол пишемо «Київміськбуд», а насправді президент у супроводі преси і телебачення завітає до банку «Аркада», приміщення якого на той час було прибудоване до «Київміськбуду». Ну, а для того, щоб не провокувати зайвий раз охоронців президента, ми тимчасово зняли вивіску банку. Все пройшло дуже чудово. Телевізійні новини у той день починалися з того, як Леонід Данилович стоїть у нашому операційному залі і розповідає нашим клієнтам, наскільки вдалу і своєчасну програму створили Поляченко і «Київміськбуд». З наступного дня до нас хлинув народ, і з’явилися черги покупців житла.

Після цього, як вважав Поляченко, нам потрібно було якомога швидше розвіяти останні сумніви у нашій спроможності і довести, що нам можна і треба довіряти. І вже за півроку, а саме у лютому 1996 року, президент України Леонід Кучма урочисто відкрив під заселення перший будинок, зведений «Київміськбудом» за кошти населення. Це була секція 9-поверхового панельного будинку на Осокорках, яку з рекордною швидкістю побудував ДБК-1 ім. Співака — структурний підрозділ «Київміськбуду» і найбільший домобудівний комбінат у тодішній Європі… На жаль, сьогодні цього комбінату вже немає.

Не знаю, наскільки Поляченко був гарним будівельником — я не будівельник, не мені про це судити, але можу засвідчити, що інтуїцію комерсанта він мав чудову. Дивлячись на те, як Володимир Аврумович рятував свій рідний «Київміськбуд», багато хто з нас тоді зрозумів, що зазвичай немає проблем, які не можна розв’язати, але є небажання мати з цими проблемами справи та професійна неспроможність виконавців.

А щодо ставлення Поляченка до робітників — будівельників «Київміськбуду», то слід зауважити, що з плином часу, коли всі впевнились, що наша ідея працює, а ми відчули себе господарями своєї долі і дещо загордилися, Володимир Аврумович, як і раніше, не забував про тих, хто працює не в комфортних офісах, а на гуркітливих і запорошених будмайданчиках. Але це вже зовсім інша історія.

ПЕРШІ КРОКИ

Наприкінці 80-х і початку 90-х, коли в Україні створювалася система комерційних банків, банкінг в нашій країні був справою не дуже складною, але досить прибутковою і тому приємною. Депозити підприємств залучалися під сотню з гаком відсотків річних (з урахуванням хабара директору підприємства), кредити видавалися під ставку в кілька сотень відсотків річних, а інфляція в той час була під 1 000 % річних. Тому позичальники (як правило, ними були торгові підприємства) брали короткостроковий кредит і купували якийсь ходовий товар, витримували його на складі та за деякий час до настання терміну сплачення кредиту продавали його за новою, значно більшою ціною. Коштом отриманої виручки платили кредит з відсотками, після чого у позичальника ще й залишалася купа грошей. У кінцевому підсумку задоволені були всі.

Ясна річ, що таке щастя вічно тривати не може. Рано чи пізно постійне зростання цін та зниження купівельної спроможності населення мали досягнути балансу, після чого варто було очікувати інших, більш жорстких часів.

На той час мені вже було зрозуміло, що успішним стане той банк, який матиме серйозні конкурентні переваги відносно інших банків. Але для того, щоб бути конкурентоспроможним банком, потрібно, по-перше, знайти в нашій країні підприємства, що виробляють і поставляють на ринок товар, який користується стабільним платоспроможним попитом незалежно від будь-яких змін в економічній або політичній кон’юнктурі; по-друге, запропонувати керівництву цих підприємств такий фінансовий інструментарій, який їм буде виключно корисний у процесі фінансування виробництва і реалізації їхнього товару і який їм не зможе запропонувати жоден інший банк; і, по-третє, переконати керівництво цих підприємств скористатися цим фінансовим інструментарієм та стати клієнтами нашого банку — тобто банку, який має намір стати успішним.

Було очевидно, що покупцем товару, який вироблятиме цікаве нам підприємство, в жодному разі не має бути держава або місцеві органи влади — одні з найбільш ненадійних платників в Україні. Ідеальним варіантом був би продаж товару безпосередньо населенню. Для мене тоді найважливішим було зрозуміти, на який саме товар у нашій країні є стабільний попит з боку найбільшої кількості платоспроможних людей, при цьому такий попит, який не залежить від будь-яких змін в економічній чи політичній кон’юнктурі. На це питання я довго не мав відповіді, допоки не довідався, що «Київміськбуд» створює власний банк.

Тут мене осяйнула думка — звичайно ж, житло! Житло — це те, що завжди було найбільшою проблемою для радянських людей. У Радянському Союзі можна було знайти високооплачувану роботу, нехай нецікаву, важку і небезпечну, але можна — було б бажання. А ось придбати житло з відповідними параметрами та ще й у потрібному місці пересічній людині було практично неможливо, ні за які гроші. У той же час житло треба всім і завжди.

З іншого боку, будівництво житла — це така галузь виробництва та бізнесу, організаційно-технічні та технологічні особливості якої не сприяють появі та розвитку монополій (або олігополій). Наскільки мені відомо, у світі немає жодної транснаціональної компанії, яка б спеціалізувалася на будівництві житла. У світі багато великих міжнародних будівельних компаній, але житло у них будують невеликі регіональні підрозділи, з якими успішно конкурують місцеві будівельники. Імовірність загрози недобросовісної конкуренції у цій галузі вкрай мала. У будівельному бізнесі домінують здорові ринкові закони і, як правило, лідерами стають ті, хто пропонує житло за найкращим співвідношенням ціна-якість. Увійти в цей бізнес відносно нескладно. Можливо тому в Києві сьогодні будується так багато житла і так мало випускається продукції підприємств з машинобудування.

Тодішній мій ентузіазм багато в чому спричиняло незнання того, яку не завжди позитивну роль у житловому будівництві відіграють місцеві муніципалітети. Річ не тільки в тім, що вони здатні створювати преференції одним забудовникам (девелоперам) і проблеми іншим: у більшості випадків дефіцит житла, занадто щільна забудова, нестача шкіл і дитячих садочків тощо спричиняє передусім не стан економіки чи щось подібне до цього, а політика місцевого муніципалітету, хоча зазвичай суб’єкти муніципальної влади так не вважають. Натомість вони здебільшого й у кращому випадку вважають (і це особливо характерно для України), що їхнє завдання у сфері містобудування зводиться до прояву свавілля у справі зонування підпорядкованих їм територій і збирання грошей з місцевих девелоперів. Я ніколи не чув, щоб десь у нас якийсь муніципалітет розробляв заходи щодо заохочення девелоперів до, приміром, будівництва шкіл і дитячих садочків. Девелопери, як і всі звичайні підприємці, будуватимуть тоді, коли це дає прибуток, і тільки те, що дає найбільший прибуток. Якщо прибутковим буде будівництво в’язниць і лялькових театрів, то саме це всі й будуватимуть.

Сьогодні в нашій країні вигідність або збитковість будівництва тих чи інших об’єктів визначається переважно неврегульованою стихією ринку. Якщо муніципалітети цілеспрямовано заохочуватимуть вигідність будівництва тих об’єктів, які потрібні громадам, то девелопери саме це й будуватимуть: школи, дитячі садочки, мости тощо. Муніципалітети мають усі потрібні для цього важелі (принаймні, у великих містах), але не користуються ними. Зрозуміло, що замість заохочення можна використовувати такі заходи впливу, як примус, обмеження і заборону — все це нам добре знайоме ще з радянських часів, і, якщо ми хочемо, щоб підприємницька діяльність у столиці процвітала тільки в офісах, торгових центрах і в кафе з ресторанами, то саме так ми й маємо робити.

Нічого цього я тоді не знав, але, хоч би як там було, невдовзі я вже працював у банку, який створив «Київміськбуд». На той час банк вже мав свою власну назву — «Аркада».

Найпершою проблемою стало те, що ми не мали фінансових механізмів, які б враховували потреби нашого клієнта, промислово-технічні особливості будівельного бізнесу, стан фінансово-кредитної галузі країни та специфіку купівельного попиту на житло з боку потенційних покупців.

Ми були дуже неприємно здивовані, коли з’ясувалося, що традиційні банківські інструменти — кредити і депозити — в нашому випадку здатні відігравати лише допоміжну, але аж ніяк не основну роль. В Україні практично всі будівельні організації відчувають гострий та хронічний брак власних обігових коштів. Тому будівельників цікавлять банківські позики не менш ніж на повну вартість об’єкта будівництва з терміном на кілька років (багатоповерховий будинок зводиться 1,5-2 роки, а то й більше), з виплатою відсотків після завершення будівництва (і реалізації об’єкта будівництва покупцям) і під проценти, сплата яких не перевершить 25 % очікуваного прибутку.

Але справа в тому, що українські банки (незалежно від країни походження їхніх власників) зацікавлені видавати кредити, як правило, тільки на відносно короткий термін — до року, відсотки по кредиту змушені вимагати щомісяця, процентну ставку по кредиту встановлюють настільки велику, що скоріше сума виплачених відсотків перевищить можливий прибуток від реалізації проекту. Та й видати позику на повну вартість проекту навряд чи ризикне хоч який-небудь банк.

І на це є вагомі причини. Передусім тому, що кредитні ресурси українських банків формуються переважно залученими на термінові банківські вклади коштами підприємств і населення. При цьому ані більшість українських підприємств, ані абсолютна більшість населення України не виявляють особливої заможності і наявності надлишку грошей.

Як відомо, ціна на гроші, як і на будь-який інший товар, формується під впливом співвідношення попиту і пропозиції. У нашій країні практично завжди попит на гроші з боку банків і корпоративних позичальників значно перевищував пропозицію з боку потенційних вкладників (юридичних та фізичних осіб). Тому умови на українському ринку грошей завжди диктували і надалі диктують вкладники, але ніяк не банки. А вкладники згодні розміщувати гроші на депозитні рахунки тільки на короткий термін, тільки під дуже високу процентну ставку і тільки на умовах щомісячної виплати відсотків по депозиту.

Процентна ставка по банківських депозитах у нашій країні така висока, що забезпечує значний рівень рентабельності, якого у нас здатні домогтися лише деякі легальні вітчизняні бізнесмени.

Банківські депозити в Україні не є засобом збереження грошей. По суті, це лихварські позички вкладників, які вони видають банкам.

Жителі нашої країни впевнені, що фінансовий інструмент такого високого ступеня ризику, яким є строковий депозит в українському банку, має бути тільки високоприбутковим фінансовим активом. В іншому випадку це просто несправедливо. І, на жаль, досвід останніх більш ніж 20 років дає усі підстави так вважати.

Буде не зовсім правильно говорити, що попит на грошові ресурси в нашій країні перевищує їхню пропозицію. Скоріше пропозиція грошей в Україні настільки мала, що не може задовольнити навіть найменший попит на грошові ресурси, який у нас коли-небудь був. Дефіцит грошей в нашій країні існує майже стільки ж, скільки існує сучасна українська держава. Саме дефіцит грошей і ніщо інше є причиною «дорогих» кредитів у нашій країні.

Однак повернемося до нашої розповіді про банк «Аркада». Хоч би як ми рахували, результати наполегливо демонстрували, що, якщо від прогнозної ринкової ціни житла відняти суму відсотків, нарахованих по передбачуваному кредиту, то грошей залишиться набагато менше, ніж потрібно для будівництва цього житла. Таким чином, від ідеї залучити в банк «Аркада» депозити, видати будівельникам кредит, побудувати житло, продати його і потім виплатити кредит довелося відмовитися.

Після нетривалих роздумів та дебатів ми вирішили: якщо депозити вкладників для нас занадто дорого коштують, то позичати гроші ми будемо у тих, хто шукає нове, тільки-но збудоване житло.

Річ у тім, що потенційні покупці житла в нашій країні здебільшого не мають достатньо коштів, щоб придбати собі оселю. Тому потенційним покупцям ми запропонували сплачувати свою покупку як грошима, так і часом очікування завершення будівництва. Тобто покупцям житла ми запропонували кредитувати будівельників. При цьому покупцям була надана можливість вносити кошти поступово та невеликими сумами протягом досить тривалого часу. В той же час наш клієнт знає, що чим раніше він внесе кошти, тим з більшим дисконтом (знижкою) він придбає квадратні метри свого майбутнього житла.

У нашому випадку свої відсотки по кредиту, наданому будівельникам, покупці житла отримують у вигляді дисконту (знижки) до ринкової ціни на таке саме вже побудоване житло. Іншими словами, майбутні власники житла набувають (з певним дисконтом) у будівельників їхнє термінове зобов’язання надати збудоване житло. Зрозуміло, що ставка дисконтування в цьому випадку має бути набагато меншою від процентної ставки за банківськими комерційними кредитами. І також зрозуміло, що в умовах української інфляції (наскільки високої, настільки непередбачуваної) процентна ставка дисконтування не може бути заздалегідь визначена — зрештою ніхто не знає, якими будуть ринкові ціни на готове житло до моменту завершення будівництва. Водночас ставка змінного дисконтування має завжди залишатися досить великою, щоб бути цікавою для потенційних покупців житла. Оскільки майже всі девелопери в нашій країні продають житло в процесі будування з певним дисконтом, то, не дивлячись на те, що розмір ставки дисконтування заздалегідь не визначається, конкуренція змушує девелоперів тримати її значення на досить привабливому рівні для покупців житла. У нашому банку розмір ставки змінного дисконтування за зобов’язаннями будівельників зазвичай привабливий для наших клієнтів, тому перші внески грошей починають надходити до нас ще на самому початку будівельних робіт — на стадії риття котловану та встановлення паль.

Треба сказати, що тодішній «Київміськбуд» міг запропонувати саме таке житло, на яке був попит у великих українських містах. На відміну від жителів міст Північної Америки та Західної Європи, які, як правило, віддають перевагу одно- або двоповерховим індивідуальним оселям (у багатоповерхових будинках здебільшого орендують квартири), мешканці українських міст вважають за краще мати у власності житло (квартиру) у багатоповерхівці. Зрозуміло, що будинок має бути з ліфтом і повним комплектом комунальних послуг. Сучасний багатоповерховий будинок являє собою достатньо складну інженерну споруду. Тому до його проектування та будівництва має бути залучена велика кількість сумлінних і досвідчених професіоналів, які працюють у складі добре організованих та фінансово стійких проектно-вишукувальних, загально будівельних та спеціалізованих будівельних організацій. Тодішній «Київміськбуд» мав практично весь набір таких організацій. На субпідряд він тоді брав тільки проектантів.

Час показав, що ставка на житло виявилася більш ніж вдалою. Як з’ясувалося, власне житло для наших людей — це значно більше, ніж просто притулок, в якому можна переночувати. Спричинили це особливості наявного в Україні соціально-економічного укладу, який склався в нашій країні ще в 90-ті роки минулого століття.

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ВЛАСНОГО ЖИТЛА В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ

Справа тут в наступному. Як нам всім відомо, в економіці України є багато чого хорошого й корисного: наймані працівники та їхні роботодавці, підприємці та банкіри, державні регулятори, відносно вільний ринок — багато чого ми маємо корисного і цінного, немає у нас лише капіталізму.

Сучасну світову економіку (загалом, капіталістичну) складають національні економіки країн, які можна розділити на дві групи. До першої належать економіки, які є самодостатніми центрами накопичення капіталу (цих країн не так вже й мало). До другої — національні економіки, які допомагають країнам першої групи створювати і примножувати їхній капітал, але в своїх країнах ці допоміжно-капіталістичні економіки капітал не накопичують, оскільки не мають свого національного капіталу, через що немає й капіталізму як особливого способу (і особливого порядку) людських взаємин, специфічного ставлення людей до суспільного виробництва і розподілу матеріальних благ, ставлення до своєї праці. Тому немає в таких країнах всього того, що Білл Ґейтс назвав «творчим капіталізмом», а Йозеф Шумпетер — «творчим руйнуванням», але разом із тим у країнах, в яких домінує допоміжно-капіталістична економіка, присутні всі ті страхіття, які зазвичай пов’язують із капіталізмом.

Економіка України, безсумнівно, не є самодостатнім (тобто зорієнтована на свій розвиток і зростання) центром виробництва і накопичення капіталу. Тобто капіталізму в Україні немає — є тільки пов’язаний з капіталізмом негатив.

Треба відмітити, що такий стан справ у нашій країні не є наслідком якогось зловмисного впливу ззовні. Однозначно ні. Стан, у якому перебуває економіка України, є цілковито результатом того вибору, який свого часу зробила більша частина нашої «еліти». Наші національні «еліти» свідомо, з великим ентузіазмом та без будь-якого тиску ззовні перетворили економіку нашої країни у допоміжно-капіталістичну економіку. Це був їхній вибір, і на Заході швидко знайшлися люди, які прийняли і підтримали пропозицію наших «еліт».

Робити гроші в нашій країні для того, щоб знов вкладати їх у свій бізнес, сенсу дуже мало. Зрозуміло, корупція не є головною причиною. Корупція — це лише наслідок і перешкода, що заважає Україні серед усього іншого енергійно та ефективно залучатися до справи відтворення та накопичення іншими країнами їхнього національного капіталу. Справа тут в іншому — в нашій країні склалась така система економічних відносин, яка сприяє радше знищенню, ніж накопиченню виробничих можливостей.

Як відомо, капітал — це матеріальні та/або фінансові активи, грошова оцінка яких має тенденцію до зростання. Спричиняється це діями власників капіталу, які пов’язують свій успіх саме зі зростанням грошової оцінки своїх статків. Обумовлюють таку мотивацію капіталістів суспільні відносини приватної власності, захист цієї власності державою і активні дії держави з придушення спроб капіталістів-конкурентів повбивати один одного. Обмежена державою конкуренція спонукає капіталістів невпинно домагатися безумовних ринкових переваг над своїми конкурентами. Найголовнішим засобом конкуренції і головним показником успіху тут є зростання грошової оцінки власного капіталу.

В Україні, на відміну від капіталістичної системи відносин, економічні відносини ґрунтуються переважно на встановленні з боку окремих груп людей контролю над певними територіями, державними установами, підприємствами тощо, які здатні або самі генерувати грошовий потік, або суттєво цьому сприяти. У нашій країні теж конкуренція виступає рушійною силою, але не за частку ринку, а за контроль над джерелами грошових потоків. Головним засобом конкуренції тут є контроль над центром управління державою. Головним показником успіху — привласнена сума грошей.

У цій системі відносин приватна власність є другорядним суспільним інститутом, і тому часто-густо приватна власність окремих людей стає здобиччю тих чи інших впливових угрупувань. Система суспільних відносин, що існує в Україні, не є чимось оригінальним або незвичним. Приміром, у Франції у XVIII ст. була схожа система — такий собі феодалізм, тільки в нас, на відміну від Франції XVIII ст., «феодалами» є не родова аристократія, а бюрократи і політики. Зовсім інша річ, що французькі аристократи, на відміну від наших «феодалів», свої скарби зберігали у Франції, а не за кордоном. Крім того, характерна особливість ситуації, в якій на початку 90-х років ХХ ст. опинилося наше суспільство, полягає в тому, що в нашій країні виявилось забагато сучасних підприємств, забагато освічених людей (взагалі забагато людей) і забагато територій, принаймні, як до потреб того соціально-економічного устрою, який тоді встановився в Україні — здається, у Франції такого не було. Хоча ми з вами бачимо, що з часом показники, які характеризують економічну географію України, дедалі більше почали задовольняти жорстким і безкомпромісним вимогам наявного в країні суспільного устрою. Зрозуміло, що такий стан суспільних відносин не сприяє існуванню і збільшенню національного приватного капіталу, що між іншим і спричинило буржуазну революцію у Франції наприкінці XVIII ст.

Але повернемось до справ у нашій країні. Якщо в Україні капіталізувати гроші немає сенсу, то є сенс гроші «проїдати», а також ховати для майбутнього «проїдання», що, до речі, характерно, для всіх докапіталістичних формацій. Хтось на всі отримані гроші купує їжу, хтось зароблені гроші витрачає на шикарний ремонт своєї квартири, хтось купує особняк в долині річки Луари, а хтось купує долари США і ховає їх в якомусь затишному місці, приміром під матрацом або в далекому заморському офшорі тощо — варіантів безліч, аби були гроші. Єднає всі ці варіанти те, що зароблені гроші не капіталізуються, а використовуються на придбання засобів споживання і/або зберігаються, як скарб.

Оскільки наша українська «еліта» свої гроші в Україні не зберігає і не капіталізує, то ніхто в нашій країні особливо і не переймається затвердженням та захистом горезвісного принципу «недоторканості приватної власності». Тому, не дивлячись на те, що ст. 41 Конституції України декларує непорушність права приватної власності, в країні процвітають найрізноманітніші форми рейдерства. У цих умовах людина має шанси зберегти свою власність тільки тоді, коли міцно триматиме їй належне, активно відбиваючись від усіх, хто заперечує її право на її ж власність.

Як ми казали, в європейській історії таке вже було і, напевно, не раз. Приміром, в епоху Ренесансу — у великий час Відродження, коли беззаконня, свавілля, насильство і грабежі були досить-таки звичним явищем у житті італійського суспільства, великий Лука Пачолі у своєму знаменитому посібнику з бухгалтерського обліку вказував, що послідовність розташування видів майна в інвентаризаційній відомості визначається головним системотворчим фактором економічного життя тієї епохи — ризиком того, що це майно у комерсанта можуть забрати або вкрасти. Тому у відомості, що складалася з 15 позицій, на перше місце він поставив золоті, срібні та мідні монети, на одинадцяте — будівлі і споруди, на дванадцяте — земельні ділянки, на тринадцяте, чотирнадцяте та п’ятнадцяте місця — документально оформлені грошові вимоги і борги (кредиторську заборгованість). Саме так і структурувався бухгалтерський облік протягом цілої низки століть, поки не затвердився у Європі капіталізм, а разом з ним відповідні вимогам капіталізму законність і правопорядок. Після цього структуру бухгалтерського обліку упорядкували відповідно до реалій, притаманних сучасним капіталістичним країнам, і тепер статті інвентаризаційної відомості розташовуються за ступенем ліквідності, що зростає або спадає.

Формально бухгалтерський облік в Україні ведеться так само, як і в будь-якій справжній капіталістичній країни, але для себе, враховуючи місцеві фактори, українські підприємці ведуть облік з деякими особливостями.

Тут треба зробити певне застереження. Сучасний бухгалтерський облік складається майже із суцільної математики. Усе це багатство і різноманітність статей бухгалтерського обліку і різних цифр може зацікавити податківця чи потенційного інвестора (або рейдера чи рекетира), але з цих цифр мало користі вам, як підприємцю. Візьмемо, приміром, таку фундаментальну для бізнесу річ, як прибуток. Для сучасних бухгалтерів це просто кількісний вираз результуючого рядка в пасиві балансу: Валовий дохід – Валові витрати = Прибуток. Більше нічого сучасних бухгалтерів тут не цікавить. Тому сучасний бухгалтерський облік не відповість швидко, чому банкрутують підприємства, які у своїх балансах мають непогані прибутки. На відміну від сучасних бухгалтерів, сучасні підприємці знають, що прибуток передусім це рядок не в пасиві, а в активі балансу підприємства: сума «вільних» грошей на рахунку в банку. Тобто для підприємця прибуток — це завжди те, що називають «живими» грошима. І зрозуміло, що джерелом цих грошей (фондуючим рядком в пасиві) має бути не власний капітал і не борг банку, постачальникам чи найманим працівникам, а позитивна різниця між сумою грошей, отриманих за продані товари та надані послуги, і сумою всіх платежів.

Усі підприємці в усьому світі ведуть один облік для себе, другий — для податкової, але у справжніх капіталістичних країнах ці два обліки один одному не суперечать. Інша річ такі країни, як наша. Український підприємець зазвичай прибутком буде називати те, що він зміг сховати як від податкової, так і від злодіїв (що інколи одне від одного не дуже відрізняється). І, зрозуміло, що свій прибуток український підприємець рахувати буде не у гривні. Тому в Україні те, що бухгалтери зазвичай показують у своїх звітах для податкової, не завжди збігається зі справжнім станом речей.

Тільки вкрай наївні люди можуть думати, що наше суспільство принципово не відрізняється від, приміром, суспільства в сучасній Німеччині. У великій омані той, хто вважає, що начебто Україна відрізняється від США і країн Західної Європи лише дещо примітивним суспільством та біднішою економікою, а так, загалом, усе, як у людей: демократія, приватна власність тощо.

Насправді наше суспільство засноване на засадах, принципово відмінних від тих, які лежать в основі суспільного устрою, приміром, США, Канади, Німеччини, Великої Британії, Франції та інших, як прийнято казати, розвинутих країн. Так, формально у нас демократія і начебто капіталізм, але реально цього немає. Ця невідповідність форми і змісту наявного в країні суспільного устрою заважає і дошкуляє всім. Хоча зрозуміло, що невдоволення ситуацією «феодалів» і представників «третього стану» викликане різними причинами: «феодали» воліли б привести форму відповідно до змісту (як це зробили в Росії), представники «третього стану» навпаки — зміст відповідно до наявної форми.

Чи переживає нині Україна епоху високого Відродження сказати складно, проте, як свідчить практика, житлова нерухомість у великому місті (скажімо, у Києві) є найоптимальнішою формою особистої власності з усякого погляду. Житло є не лише предметом споживання (до речі, донині житло в нашій країні залишається дефіцитним споживчим об’єктом), а й такою формою власності, яку більшість людей здатні самостійно оберігати та захищати. Саме цей факт і робить житло особливо привабливим видом активу для різних верств населення наших співвітчизників.

Такий соціально-економічний феномен, що притаманний сучасній українській дійсності, у поєднанні з ефективним і добре продуманим фінансовим інструментарієм став основною причиною успіху банку «Аркада».

Тут, напевно, доречним буде запитання, чи дійсно можна називати послугу, яку ми пропонуємо нашим клієнтам (майбутнім власникам житла) фінансовою? Адже врешті-решт те, що отримує наш клієнт, є не грошовий дохід і не фінансовий актив, а конкретна споживча цінність — певна квартира у багатоповерховій будівлі.

Дійсно, це так, але слід зауважити, що наш банк досягає потрібного результату, не заливаючи бетон чи викладаючи цеглу, а через управління грошовими потоками. Специфіка того чи іншого виду діяльності людини визначається не якостями кінцевого результату, а технологічними особливостями способу, завдяки якому цей результат було отримано.

У банку «Аркада» ми передусім працюємо з грошима. Щодня нам доводиться вирішувати, скільки, коли та на які потреби ми маємо залучити гроші; скільки та куди ці гроші потрібно вкласти, щоб врешті-решт наші клієнти отримали очікуваний результат.

Інколи нас запитують: «Банк «Аркада» спеціалізується на будівництві, і, якщо у банка забрати його будівельну програму, то чи виживе він у таких умовах?»

На жаль, мало хто розуміє, що є такі галузі економіки, яких може й не мати будь-яка сучасна розвинута країна, а є галузі, без яких жодна сучасна розвинута країна існувати не може. Приміром, сучасні розвинуті країни можуть обходитись без власного сільського господарства, металургії, легкої промисловості і т. п. Головне, щоб підприємства цих галузей були в якихось інших країнах і звідти свою продукцію експортували по всьому світу.

Натомість жодна сучасна розвинута країна не може існувати без власної системи енергетики, торгівлі, банківської системи тощо. Поєднує ці критичні галузі, по-перше, те, що саме ці галузі забезпечують матеріальні умови властивим цим країнам способу життя. По-друге, продукцію (послуги) цих галузей споживає все населення країни і всі галузі її економіки. І, по-третє, вони виробляють свою продукцію (надають послуги) за місцем її споживання. Якщо одна з таких критичних галузей у якійсь країні раптом зникне, то ця країна стикнеться з неабиякими проблемами.

До критичних галузей належить і будівництво. У кожній сучасній розвинутій країні завжди щось будується, і, не в останню чергу, житло. Якщо в нашій країні будівництво житла остаточно зупиниться, це означатиме, що суспільство та економіка України стикнулися з дуже серйозними проблемами.

Відсутність будівництва житла і відповідної системи комунальних мереж та споруд притаманна тільки найвідсталішим країнам світу, тобто зникнення цієї галузі в Україні буде наслідком значної деградації економіки і суспільства. Не треба бути великим аналітиком, щоб зрозуміти, що в суспільстві, в якому люди не потребують (або не в змозі придбати) нового, щойно збудованого (або реконструйованого) спеціалізованими будівельними підприємствами житла, підключеного до надійних комунальних мереж, а натомість задовольняються або напівзруйнованою нерухомістю з поганими комунальними мережами, або будують собі житло самотужки і, зрозуміло, без комунальних мереж, не має великої потреби і в послугах підприємств інших критичних галузей, приміром комерційних банків. Тобто, коли у нас в країні зникне житлове будівництво, то зникнуть і залишки банківської системи. Ясна річ, тоді труднощі будуть і в банку «Аркада».

Та повернемося до нашої історії про банк, який займається будівництвом житла. З часом ми стикнулися з тим, що практично всі наші клієнти (покупці житла) потребують такої банківської послуги, як обмін валют. Справа в тому, що наш банк і наші партнери-будівельники працюють переважно з безготівковою гривнею, в той час як фізичні особи (покупці житла) надають перевагу готівці, і зазвичай в доларах США. Саме ці гроші клієнти приносять в банк, щоб обміняти на безготівкову гривню, за допомогою якої вони потім сплачують за їхніми договорами.

Тобто наші клієнти в одних випадках віддають перевагу операціям із доларами США, а в інших — працюють із безготівковою гривнею. Що змушує людей звертати увагу на різницю між готівкою і безготівковими грошима? І чому люди віддають перевагу готівці над безготівковими грошима? На цьому дуже важливому пункті треба зупинитися більш детально.

ГОТІВКОВІ І БЕЗГОТІВКОВІ ГРОШІ

Конституція України декларує наявність у країні національної валюти — гривні, при цьому, вважається, що в країні затверджена моновалютна грошова система, тобто національна валюта в Україні може бути тільки одна. Однак інструкції Нацбанку розрізняють технічні особливості обігу готівкової та безготівкової гривні, хоча також стверджують, що готівкова і безготівкова гривня — це одна й та сама валюта. Натомість, якщо придивитися до поведінки суб’єктів господарювання (підприємств та домашніх господарств), то можна побачити, що в своїй щоденній практичній діяльності вони ставляться до гривні готівкової та безготівкової, як до двох різних валют.

Гроші, як відомо, виконують п’ять функцій: міри вартості, засобу обігу, засобу платежу, засобу зберігання скарбів та функцію світових грошей. Гроші  виконують всі ці функції внаслідок того, що мають певну особливість, яка відокремлює гроші від всіх інших речей.

Ідеться про те, що тільки за допомогою грошей ми здатні придбати певну річ (послугу), яку інші люди згодні або хочуть продати.

Купівля-продаж принципово відрізняється від безпосереднього обміну споживчими цінностями, який був у первісну епоху. Як стверджують антропологи, цей безпосередній первісний обмін споживчими цінностями обміном у буквальному розумінні цього слова не був. Щось подібне на обмін відбувалося в результаті сукупності різних актів зустрічного і перехресного дарування, які здійснювалися з метою встановлення або зміни тих чи інших відносин між людьми (Марсель Мосс). При цьому цінність подарунка визначалася його престижністю, користю, красою тощо, але тільки не витратами на його виготовлення. Обмін подарунками в первісну епоху не був обміном еквівалентних вартостей. Головним у первісних суспільствах, які не знали товарно-грошових відносин, було «не накопичення багатства, а створення, знищення або налагодження відносин між людьми» (Девід Ґребер).

На відміну від обміну подарунками, товарообмін між людьми частіше за все реалізують для того, щоб знайти товар в одному місці якомога дешевше, а в іншому місці його продати якомога дорожче, тобто, щоб з грошей зробити ще більші гроші. Тому, якщо первісний обмін передбачав наявність виробництва таких засобів споживання, які були б значущими, корисними, гарними і т. п., то опосередкований грошима товарообмін вимагає наявність виробництва лише того, що, по-перше, з максимальною долею вірогідності буде продано, по-друге, буде продано з максимальним чи хоча б з мінімально допустимим прибутком.

Така радикальна зміна у ставленні людей до своєї виробничої діяльності в первісному суспільстві відбулася внаслідок радикальних змін у ставленні людей до власності. Так, у первісну добу сім’я розпоряджалася знаряддями та результатами своєї праці відповідно до традицій та звичаїв, а також до волі свого родоводу. Але з виникненням приватної власності у суспільних відносинах утвердився принцип: «Ця річ моя, отже вона не ваша, і всіх вас зовсім не стосується, що я з цією річчю роблю і робитиму надалі».

Людські відносини перестали бути головною метою діяльності людей. Їх замінили збирання й заощадження речей, які люди почали вважати скарбом, та використання цих речей таким чином, щоб отримувати від цього власну втіху. Зрозуміло, що коли людські відносини з мети перетворилися в інструмент, про систему подарунків, як фундаментальну форму міжлюдських зв’язків, вже годі було й казати. В суспільстві, заснованому на приватній власності, суспільні відносини можуть будуватися, по-перше, тільки на засадах взаємовигідного обміну і, по-друге, тільки за принципом, який передбачає, що кожна зі сторін обміну буде прагнути того, щоб не дати більше протилежної сторони. Девіз нової епохи — «Не переплати!». Тобто конче потрібною умовою товарного виробництва і обміну товарами є приватна власність, якої в первісну епоху не було. Натомість товарообмін потребує відповідного засобу обміну, вимірювання вартості тощо. Таким засобом є гроші.

Гроші здатні бути засобом купівлі усього, що виставлено на продаж зараз і може бути виставлено на продаж в майбутньому. Гроші здатні обмінюватися всюди і завжди на все, що люди готові обмінювати (продавати). Тобто властивістю грошей, яка відрізняє їх від усіх інших речей, є їхня купівельна спроможність.

Зазвичай під терміном «купівельна спроможність грошей» розуміють кількісний показник — кількість грошей на одиницю товару або кількість товару на одиницю грошей. Але ми маємо погодитися, що, перш ніж розраховувати рівень купівельної спроможності, її як таку спочатку треба мати, тобто як реальну специфічну особливу властивість. Купівельна спроможність є якісною особливістю тих речей, які ми називаємо грошима. Саме купівельна спроможність робить гроші грошима і відрізняє їх від усіх інших речей.

Наслідком того, що за гроші можна придбати будь-який товар або послугу в будь-який момент теперішнього або майбутнього часу, є властивість грошей бути універсальним засобом платежу за покупку, а до того моменту, коли буде здійснено платіж, бути засобом всезагальних скарбів.

Предмет, який здатний бути засобом платежу, автоматично стає засобом обігу, а предмет, який набув здатності бути засобом заощадження скарбів, не може не стати засобом виміру (вирахування) вартості та цін. Відповідно всюди, де люди хочуть продавати і купувати, такий предмет виконуватиме функції грошей.

Був час, коли функцію грошей виконували монети з благородних металів. У ті часи в грошовому обігу будь-якої країни світу одночасно перебувала велика кількість різних монет, зокрема монет з інших країн, викарбуваних з одного і того ж металу, хоча і з різною кількістю сторонніх домішок. Сьогодні щонайменше частину функцій грошей в кожній країні виконує передусім валюта цієї країни.

А щодо такої функції грошей, як функція світових грошей, то в сучасному світі у повній мірі її виконує тільки одна валюта — долар США, який, на відміну від інших національних валют, є загальновизнаним засобом платежу і найнадійнішим серед усіх валют засобом заощадження скарбів. При цьому універсальність долара як засобу платежу абсолютна, оскільки за долари можна купити все, що продається; і саме тому абсолютна й усеохопленість різноманітності тих скарбів, які доступні власникам доларів. З огляду на сказане вище, долар США має абсолютні грошові властивості, а саме всезагальну купівельну спроможність.

Однак повернемося до нашої гривні. Здатність обмінюватися на будь-який товар або послугу у готівкової гривні вочевидь сильніша, ніж у безготівкової. Мабуть, готівкою складно сплатити покупку ешелону цементу, але в нашій країні власникам готівкової гривні доступний набагато ширший спектр якісних товарів і послуг, ніж власникам безготівкової. Тому попит на готівкову гривню з боку власників безготівкової значно перевищує пропозицію готівкової гривні з боку її власників, чим і обумовлена стійкість такого явища, як «обналичування», тобто обміну безготівкової гривні на готівкову. За даними ДФС України, останні роки курс обміну безготівкової гривні на готівкову тримається на рівні 1,12–1,14 безготівкової гривні за одну готівкову.

Здатність бути засобом заощадження скарбів однаково слабка як у готівкової, так і безготівкової гривні. Тому ні ту, ні іншу, як правило, у себе ніхто довго не тримає. Зайву безготівкову гривню, якщо не переводять у готівкову, залишають у себе, щоб покласти на банківський депозит під річний відсоток, який вимірюється двозначним числом. За певних відомих умов, про які ми розмовлятимемо далі, гривневий депозит в українському банку може деякий час посприяти збереженню розміру купівельної спроможності внесених на нього грошей, але ризики втрати купівельної спроможності (коштом знецінення вкладу) настільки великі, що розглядати банківський депозит в гривні як ідеальному засобі заощадження скарбів можна лише з чималим припущенням.

Можливості використання готівкової гривні як інструменту для придбання засобів заощадження скарбів значно ширші, ніж аналогічні можливості безготівкової гривні. Так, готівкову гривню можна покласти на банківський депозит, а можна використовувати для придбання того, що в нашій країні стабільно використовується як ефективний засіб заощадження скарбів. Мається на увазі готівкові та безготівкові долари США і житлова нерухомість у великих містах.

Таким чином, у грошовому обігу України ми бачимо готівкову та безготівкову гривню, обмінний курс готівкової та безготівкової гривні чітко фіксується державою (офіційно одна безготівкова гривня дорівнює одній готівковій), але при цьому грошові властивості безготівкової та готівкової гривні істотно різняться. Треба сказати, що ця відмінність виникла із самого початку появи гривні (і купоно-карбованця як її попередника), і за весь час вона нікуди не зникла. У цій ситуації, як наслідок, ми маємо наступне:

1. Безготівкова і готівкова гривня — це два різні феномени грошей, тобто дві різні валюти (хоча формально держава цього не визнає).

2. В Україні ходять дві різні валюти з офіційно фіксованим курсом обміну, тобто в країні ми спостерігаємо те, що за часів металевих грошей називалося системою подвійної валюти.

3. Наявність у грошовому обігу країни подвійної валюти при тому, що реальний курс обміну валют, які складають подвійну валюту, не збігається з офіційним курсом, служить причиною виникнення ефекту, відомого як закон Коперника-Грешема.

Ситуація в грошовому обігу, що відома як прояв закону Коперника-Грешема, характеризується тим, що учасники ринку намагаються утримати в себе «хорошу» валюту (в нашому випадку — це готівкову гривню) і заплатити «поганою» (безготівкової гривнею). І тут, як наслідок, виникають серйозні економічні проблеми.

Справа в тому, що надлишок «поганої» валюти підриває економіку країни, оскільки його неминучим наслідком є інфляція, зростання цін, знецінення фінансових активів, реальне зниження доходів населення. Про це досить багато було написано Миколою Коперником — титаном польського Ренесансу, видатним фахівцем у сфері грошового обігу, неабияким механіком, талановитим і кмітливим воєначальником і, як з’ясувалося після його смерті, ще й найвидатнішим астрономом. До речі, Томас Грешем — відомий фінансист і фінансовий радник коронованих осіб Англії протягом багатьох років, народився в 1519 році, приблизно в той час, коли Коперник розмірковував над змістом свого майбутнього, вже другого трактату, присвяченого проблемам грошового обігу — «Про карбування монет».

У своєму трактаті «Роздуми» (за іншими джерелами — «Про вартість монет») Коперник детально і всебічно розглядає причини і дію механізму системи «хорошої» та «поганої» валюти. Особливо Коперник підкреслював, що номінал валюти не завжди збігається з її ринковою ціною — іноді вона нижча за номінал, а іноді вища.

Приблизно за 170 років після Коперника інший видатний фахівець у сфері грошового обігу — наглядач, а згодом директор Монетного двору в Лондоні Ісаак Ньютон, реформуючи справу карбування грошей в англійському королівстві, зіткнувся з тим, що скорочення маси «поганої» валюти веде до зникнення з обігу грошей, внаслідок чого виникають дефляція, зниження цін, зупиняється виробництво та торгівля, відбувається номінальне і реальне зниження доходів населення.

Економіки країн, де діє закон Коперника-Грешема, мандрують від інфляції до дефляції за маятниковим рухом. Фактично проблему «хорошої» та «поганої» валюти так ніхто й не зміг розв’язати. З часом проблема розв’язувалась сама собою: десь пацієнт невідомо від чого вмирав, десь пацієнт невідомо чого одужував. Хоча в теоретичному аспекті Коперник та Джон Локк — радник Ньютона, пропонували встановити (коли йшлося про біметалічну грошову систему) офіційний курс обміну «поганої» та «хорошої» валюти близький до ринкового курсу. Практично вже в наші часи Фрідріх фон Гаєк пропонував встановити вільний курс обміну «поганої» та «хорошої» валюти.

Однак повернемося до нашої гривні. Внаслідок того, що всі намагаються готівкову гривню залишити в себе, готівки в обігу постійно не вистачає, і Нацбанк вимушений постійно її додруковувати. Хоча й інфляція поступово знецінює позабанківські запаси готівки, частка готівкової гривні за межами банківської системи в загальній масі грошей залишається постійно занадто високою.

І це недобре. Через те, що відбувається постійний відтік гривні з обігу, тобто передусім із банківської системи (дія закону Коперника-Грешема), в каналах грошового обігу хронічно не вистачає безготівкових коштів для здійснення платежів.

Наявну нестачу безготівкової гривні посилює фіскальна політика нашої держави, яка сприяє вимиванню величезної частки обігових коштів українських підприємств. В Україні податки складають значну частину грошових витрат українських підприємств. Через те, що єдиним засобом сплати податків є безготівкова гривня, значна кількість підприємств не в змозі утримувати на своїх рахунках потрібний їм обсяг коштів, що спричиняє постійну прострочену заборгованість зі сплати поставок товарів та із заробітної плати. Якби система електронних платежів НБУ не працювала з такою високою швидкодійністю, яка дає змогу грошам за один день промчати через рахунки декількох різних банків у різних регіонах країни, то ситуація зі станом платежів в Україні була б набагато гіршою.

Зовсім в інших умовах перебувають суб’єкти господарської діяльності, які повністю працюють у «тіні» та не мають потреби у сплаті податків українській державі. Ці підприємці надають перевагу роботі з доларами США (готівковими та безготівковими) та з готівковою гривнею і, наскільки мені відомо, не знають, що таке дефіцит засобів платежу.

Як ми бачимо, в нашій країні відбувається постійне відновлення дефіциту безготівкової гривні, а отже, і дефіциту кредитних ресурсів та збереження непомірно високих відсоткових ставок. З іншого боку — власники ростучих запасів готівкової гривні відносно невелику кількість готівки використовують як ресурси для сплати товарів та послуг, а більшу частину — на придбання засобів збереження скарбів. Із більшої частини обсягу готівкової гривні певна частка інвестується у нерухомість, а основна сума — у фінансові засоби збереження скарбів: банківські депозити та іноземну валюту.

В умовах низької волатильності курсу долара та відносно стабільній ситуації у банківській системі більша частина грошей, яку їх власники планують заощадити, поступає на строкові банківські депозити. Однак всі розуміють, що, по-перше, будь-який банк може зникнути разом із заощадженнями своїх вкладників у найнепідхожий для вкладника момент, по-друге, і найголовніше, зростання курсу долара в нашій країні здатне потягнути за собою таке зростання цін та знецінення гривні, які не зможуть компенсувати наявні відсотки по депозитах. Тому щойно виникають якісь проблеми в банківській системі та зростає загроза втрати власниками своїх заощаджень або коли зростає курсова волатильність та виникає загроза зростання курсу долара — вся ця маса грошей стрімко прагне перетворитися в готівку та терміново вийти на валютний ринок. В останні рази це траплялося у 2008 та 2014-2015 роках. В обох випадках події розвивалися приблизно за однаковим сценарієм.  

РЕАЛЬНА ГРОШОВА СИСТЕМА УКРАЇНИ

У 2007-2008 роках були досить привабливі умови для імпортерів і, як наслідок, не найсприятливіші умови для вітчизняних виробників, орієнтованих на внутрішній ринок. Крім того, відбулося загострення «грошового голоду», через те що значна маса грошей періодично застрягала на рахунках казначейства (тобто час від часу відбувалося значне зниження грошової бази). Це своєю чергою спричинило зростання заборгованості суб’єктів господарювання перед їхніми постачальниками. У будівництві загострення «грошового голоду» першими відчули виробники будівельних матеріалів та конструкцій, що перебувають у самому початку ланцюга поставок і, як наслідок, у самому кінці отримувачів оплати. Вже у квітні 2008 року деякі підприємства індустрії будівельних матеріалів та конструкцій почали зупиняти свою роботу. Зрозуміло, що дефіцит засобів платежу негативно вплинув і на інші галузі економіки. У таких умовах фінансово найвразливішими виявились малі й середні підприємства.

У результаті значна кількість малих та середніх підприємств була змушена згорнути свій бізнес, а гроші, отримані після його ліквідації, власники вносили на депозити, купували долари, житлову нерухомість, але здебільшого розміщували на депозитах у гривні, де були найвищі відсоткові ставки. Слід зазначити, що власники малих та середніх підприємств й ті, що були власниками у минулому, складають надзвичайно малий відсоток від загальної кількості банківських вкладників, але вони тримають левову частку в загальній грошовій сумі банківських вкладів фізичних осіб у нашій країні.

У подальшому, після подій, пов’язаних з рейдерським наскоком на «Промінвестбанк», усі вкладники почали масово забирати кошти з банків та купувати долари США. Усе це, як звертає нашу увагу Сергій Кораблін, відбувалося на тлі стрімкого падіння світових цін на традиційні українські сировинні товари і відповідного зменшення валютних надходжень від експортерів. Збіг внутрішніх і зовнішніх факторів негативного впливу на курс вітчизняної валюти спричинив різке зростання попиту на іноземну валюту одночасно з різким падінням її пропозиції — як наслідок, попит на іноземну валюту значно перевищив її пропозицію, і курс долара стрімко пішов угору. В цей самий час стрімко побіг з країни іноземний фінансовий капітал, чим дещо посилив гостроту валютної кризи, але все ж треба зауважити, що не дії іноземних фінансових спекулянтів були головною причиною валютної кризи 2008 року.

У 2014-2015 роках, після того, як Росія розпочала з нами війну і окупувала Крим та частину Донбасу, свій бізнес мусили закрити значна кількість підприємців. При цьому вилучені з ділового обігу гроші вони спрямували на покупку засобів збереження скарбів, а оскільки в той час Національний банк України масово закривав комерційні банки, до того ж відбулось різке посилення валютної волатильності, то власники вільних обсягів гривні одразу ж віддали перевагу не банківським депозитам, а передусім іноземній валюті, а потім житловій нерухомості. Сергій Кораблін знов привертає нашу увагу на те, що все це відбувалося на тлі чергового падіння світових цін на сировинні товари і, відповідно, зменшення валютних надходжень від вітчизняних експортерів. Як наслідок, попит на іноземну валюту знову значно перевищив її пропозицію, і курс долара стрімко виріс.

Події на грошовому ринку країни у 2008 та 2014-2015 роках наочно виявили структури реальної системи грошового обігу сучасної України.

Українські підприємці у своєму бізнесі, який вони мають в Україні, використовують чотири валюти: готівковий та безготівковий долар та подвійну валютну гривню — готівкову та безготівкову. Оскільки суб’єкти господарювання обмін готівкових доларів США на безготівкові долари проводять за вільним курсом, то в Україні ці дві валюти (готівковий та безготівковий долар США) складають систему паралельних валют (в термінах теорії металевих грошей).

Гривня як готівкова, так і безготівкова переважно проявляє властивості засобу здійснення платежу. Як засіб довготривалого збереження скарбів гривня використовується нечасто. Долар США (як готівковий, так і безготівковий) у нашій країні однаково добре демонструє свої якості як засобу збереження скарбів, так і засобу здійснення платежу.

З огляду на те, що Національний банк України де-факто дотримується політики валютних обмежень та фіксованого курсу обміну гривні на долар, який не завжди збігається з ринковим курсом, знову таки себе проявляє закон Коперника-Грешема: українські суб’єкти господарювання намагаються лишити долари в себе, а зі своїми контрагентами по змозі розраховуються гривнею.

Таким чином, реальну грошову систему країни складають дві групи валют. При цьому готівкові та безготівкові долари США проявляють всезагальну купівельну спроможність і тому є «хорошими» валютами, через що використовуються переважно як засоби збереження скарбів (виконуючи роль «валют-укриття»), а «погані» валюти — готівкова та безготівкова гривня (з них «найгірша» — безготівкова) мають обмежену купівельну спроможність, тобто проявляють грошові властивості не повною мірою, через що використовуються переважно як засіб платежу.

Події, що сталися на грошовому ринку країни у 2008 та у 2014-2015 роках, також виявили, по-перше, механізм взаємодії валют, які складають реальну систему грошового обігу сучасної України, та, по-друге, механізм взаємодії системи грошового обігу і торговельно-промислового комплексу країни.

Безготівкову гривню суб’єкти господарювання утримують у себе в мінімально потрібних обсягах — тільки для виконання платежів за поточними зобов’язаннями перед державою та своїми постачальниками. Якщо утворюються сталі надлишки безготівкової гривні, то, як правило, суб’єкти господарювання намагаються на ці кошти придбати певні засоби споживання або збереження скарбів: розміщують ці гроші на строковому банківському депозиті чи купують долари США або житлову нерухомість.

Якщо суб’єкт підприємництва потребує розширення свого бізнесу, то в цьому разі він, найімовірніше, придбає потрібні йому безготівкові засоби платежу (безготівкову гривню) шляхом обміну частини власних запасів готівкової гривні або грошових засобів збереження скарбів — строкових банківських депозитів або доларів США. За умови недостатніх запасів власних засобів збереження скарбів українські підприємці переважно позичають кошти в інших підприємців. До комерційного банку по кредит у такому випадку звертаються нечасто.

Якщо ж суб’єкти господарювання закривають свій бізнес, то безготівкову гривню, отриману в результаті ліквідації своєї справи, вони направляють, як правило, на придбання засобів збереження скарбів — як фінансових, так і нефінансових.

Таким чином, у сучасних українських умовах відома формула Ірвинґа Фішера має такий вигляд:

MV = PY + kR;

де: M — номінальна вартість маси засобів платежу в обігу;

V — швидкість обігу засобів платежу;

P — ціни на товари та послуги, що обчислені в одиницях засобів платежу;

Y — маса товарів та послуг, виставлених на продаж;

k — коефіцієнт переведення номінальних цін засобів збереження скарбів до ринкових цін;

R — номінальна вартість маси фінансових засобів збереження скарбів (фінансових активів та «валют-укриття»), виставлених на продаж, яка (номінальна вартість) обчислена в одиницях засобів платежу.

Дії суб’єктів господарювання виявляють наступну ієрархію привабливості засобів заощадження скарбів. Найнадійнішим засобом заощадження скарбів вважається долар США (як готівковий, так і безготівковий). Усі впевнені, що курс долара щодо української валюти може тільки зростати. Певне зниження курсу долара сприймається тільки як тимчасова аномалія або корекція після значного зростання, що підтверджується досвідом останніх майже 30-ти років історії співіснування американської та української валют. Усі пам’ятають, як з інтервалом у 5–10 років курс гривні різко і стрімко обвалювався, внаслідок чого купівельна спроможність долара США щодо товарів і послуг, представлених на українському ринку, різко зростала, а купівельна спроможність гривні, відповідно, знижувалася. Тому, щойно курс долара починає демонструвати тенденцію до стійкого й прискореного зростання, всі відразу ж поспішають придбати цей засіб заощадження скарбів.

У проміжках між стрибками курсу долара не меншою, а часом навіть більшою, популярністю користується такий засіб заощадження скарбів, як строковий банківський депозит у гривні. Головна відмінність банківського депозиту від інших засобів заощадження скарбів в тому, що він є фінансовим активом, який періодично генерує додатковий (процентний) дохід. Зазвичай середня прибутковість за такими депозитами не нижче рівня споживчої інфляції, що дозволяє вкладникам деякий час ефективно зберігати купівельну спроможність своїх заощаджень. Не менш популярним засобом заощадження скарбів, принаймні останні п’ятнадцять років, є житлова нерухомість у великих містах і насамперед нерухомість у Києві.

З огляду на те, що обсяги вітчизняного виробництва товарів і послуг (в натуральних вимірах) останні щонайменше 25 років мають загальну тенденцію до зниження, то, відповідно, тенденцію до зниження має і загальна потреба суб’єктів господарювання у засобах платежу (передусім у безготівковій гривні). Як наслідок, у грошовому обігу мають утворюватися надлишкові обсяги безготівкової гривні. Здавалося б, надлишкові обсяги безготівкової гривні мають сприяти збільшенню маси кредитних ресурсів і зниженню ціни на гроші, але цього не відбувається. Звичайно, якийсь вплив чинить інфляція, яка спричиняє зниження купівельної спроможності надлишкової гривні, що залишається в обігу, але головну роль відіграє схильність українських суб’єктів господарювання до здійснення обміну цієї вільної безготівкової гривні (переважного засобу платежу) на долари США (переважний засіб збереження скарбів). Найчастіше цей обмін відбувається у два етапи: спочатку безготівкова гривня обмінюється на готівкову, а потім готівкова гривня — на готівковий та безготівковий долар США. Через те, що надлишки гривні прагнуть осісти переважно поза межами банківської системи, в Україні одночасно спостерігаються дефіцит безготівкової гривні і надлишок обсягів засобів платежу — готівкової і безготівкової гривні. Надлишок безготівкової гривні складають гроші, які були зібрані їхніми власниками для подальшого обміну на готівкову гривню. Цей надлишок на деякий, не дуже тривалий час виникає то на тих, то на інших поточних рахунках в різних банках України, тому не може слугувати джерелом навіть короткострокових кредитних ресурсів.

Таким чином, якщо в Україні додатковий попит на засоби платежу з’являється тільки час від часу, тобто тільки тоді, коли підприємці вирішують збільшувати виробництво товарів (а в економіці, яка постійно занепадає, таке відбувається нечасто), то попит на засоби заощадження скарбів практично постійний. При цьому рівень попиту на засоби заощадження скарбів в умовах поступового згортання промислового виробництва залежить безпосередньо від постійного надлишкового обсягу засобів платежу, а в разі загрози фінансових негараздів попит на засоби заощадження скарбів підживлюється ще й грошовими обіговими коштами підприємств.

Дуже важливим моментом є те, що під час фінансових негараздів попит мають виключно грошові засоби заощадження. Ба навіть більше, учасники економічних відносин у час таких негараздів активно позбавляються фінансових активів, номінованих у гривні, які вони раніше використовували як засіб заощадження, і купують грошові засоби заощадження скарбів (передусім долари США).

Зважаючи на сказане вище, через постійне зниження обсягів вітчизняного виробництва товарів і послуг раз у раз відновлюється платоспроможний попит на засоби збереження скарбів, а оскільки властивості засобу збереження скарбів переважно проявляє долар США (на відміну від гривні, яка більше проявляє властивості засобу платежу), то утримати вільний курс обміну гривні на долар неможливо. Тому спроби реалізації в нашій країні політики безмежної валютно-курсової лібералізації здатні ситуацію, що склалася, тільки загострити: щойно курс долара починає рухатися вгору, відразу ж на валютний ринок відправляються вільні запаси гривні, і якщо долар іде далі «на північ», то незабаром на валютному ринку виявляться засоби платежу, які мобілізовані суб’єктами господарювання з ділового обігу. У той же час потенційні постачальники валюти стрімко ховаються в очікуванні максимальних позначок валютних курсів. Уся ця валютно-курсова вакханалія припиниться тоді, коли валютний курс злетить до небес, і практично всю гривню обміняють на долари США, тобто коли майже вся гривня перейде в руки великих, а головне, впливових валютних спекулянтів. Після чого вони домагатимуться певного зниження курсу долара з тим, щоб викупити раніше продані ними долари США із власного запасу за більш вигідним курсом, ніж продали раніше. Зрозуміло, що внаслідок цих дій велика частина торгово-промислового комплексу країни перетвориться на руїни.

Тому для того, щоб утримати ситуацію під контролем Нацбанку, не залишається нічого іншого, як де-факто дотримуватися жорсткої політики валютного регулювання і фіксації курсу долара до гривні.

Гроші — це купівельна спроможність, яка прийняла форму речей або (що те саме) речі, які отримали властивості загальної купівельної спроможності. Коли значна частина сукупної купівельної спроможності суспільства концентрується в предметах, які використовуються переважно як засіб заощадження скарбів, як наслідок, відбувається зменшення кількості купівельної спроможності, що перебуває в обігу. Знижується як сукупна здатність суб’єктів господарювання платити за покупки тут і зараз, так і здатність банківської системи швидко і на прийнятних умовах для суб’єктів господарювання надавати їм в кредит потрібні обсяги засобів платежу.

Засоби заощадження скарбів, які мають властивості грошей або властивості фінансового активу, але не володіють властивостями капіталу (тобто не є активом, який з часом збільшує свою реальну грошову оцінку), як правило, низьколіквідні. Але не тому, що їх мало хто хоче купувати, а через те, що мало хто бачить сенс в тому, щоб їх продавати (обмінювати на валюту, яка демонструє переважно властивості засобу платежу).

Учасникам економічних відносин, підприємства яких не є їхнім капіталом (а тільки джерелом їх грошового доходу), немає особливої потреби збільшувати обсяги свого бізнесу заради самого бізнесу. Але в економіках, які не знають капіталу, є сенс збільшувати накопичення засобів заощадження скарбів з метою покупки споживчих цінностей, а також для створення страхового запасу засобів заощадження на «чорний день».

Внаслідок усього цього в країнах, де є розвинуті товарно-грошові відносини, але немає відносин, пов’язаних зі створенням і накопиченням капіталу, ціни на засоби заощадження скарбів, що обчислені в одиницях засобів платежу, мають тенденцію до постійного зростання. Це служить ще однією причиною, яка спонукає власників засобів заощадження скарбів по змозі їх не продавати.

Все це веде до того, що запаси засобів заощадження скарбів збільшуються, а разом з ними збільшується і маса паралізованої купівельної спроможності.

Але це ще не все. Валюта, яка в нашій країні використовується як переважний засіб заощадження, одночасно з тим є основним засобом платежу по українському імпорту-експорту. І цей факт має для нашої економіки дуже неприємні і далекосяжні наслідки.

НАСЛІДКИ ДВОЯКОЇ РОЛІ ДОЛАРА США В ЕКОНОМІЦІ УКРАЇНИ 

Після кожного стрибка курсу валюти, яка в Україні є засобом заощадження, ціни (у гривні) на імпортні товари різко зростають (зазвичай дещо більше, ніж зростає валютний курс, бо імпортери страхуються на випадок тривалого зростання курсу іноземної валюти). Оскільки вітчизняне виробництво товарів передбачає використання значних обсягів імпортних матеріалів, складових частин і обладнання, то ціни на вітчизняні товари незабаром також починають зростати.

Але через те, що доходи абсолютної більшості кінцевих покупців (домашніх господарств) у гривневому еквіваленті зростають не так швидко, як ростуть ціни, то обсяги продажу у імпортерів і місцевих виробників різко знижуються. Імпортери в цій ситуації, переконавшись у тому, що валютний курс стабілізувався, змінюють свої ціни відповідно до реального курсу валют, тобто дещо їх знижують. Але це зазвичай не набагато поліпшує стан справ з обсягами продажу імпортних товарів. Тому протягом значного часу після стрибка курсу валют обсяги реалізації імпортних товарів залишаються на суттєво низьких рівнях. Як наслідок — за деякий час помітно знижується і попит на іноземну валюту з боку імпортерів.

Інша справа місцеві виробники, що зорієнтовані на внутрішній ринок. Збільшивши ціни на свою продукцію відповідно до зростання цін на імпортні складові, вони постають перед вибором: збільшити ціни на власну складову у своїй продукції пропорційно зростанню курсу валют з наступним, більш ніж імовірним падінням продажів своєї продукції і втрати своєї частки ринку або по змозі залишити незмінними ціни на власну складову в ціні продажу своєї продукції і завдяки цьому мінімізувати падіння обсягів продажу і зменшення своєї частки ринку.

Вітчизняні виробники здебільшого обирають шлях збереження або мінімального збільшення ціни власної складової в ціні своєї продукції. Зрозуміло, що того самого вони вимагають і від місцевих постачальників. У результаті ціни на продукцію місцевих виробників, які обчислені у «валютах-укриття», стають дещо нижчими за ціни на аналогічну продукцію, що виробляють у країнах, де українські грошові засоби заощадження є місцевою національною валютою.

У подальшому українські виробники, перебуваючи під тиском ринку праці, мусять поступово збільшувати заробітну плату своїм робітникам і відповідно до збільшення своїх грошових витрат збільшують і ціни на свою продукцію. В результаті ціни на продукцію місцевих виробників, що обчислені у валютах, які є переважним засобом заощадження, починають наближатись до цін на аналогічну продукцію, яку виробляють у країнах, де українські засоби заощадження є місцевим засобом платежу.

Разом із підвищенням номінальної заробітної плати починають зростати обсяги продажу імпортних товарів. Як наслідок, зростає попит на іноземну валюту. Збільшення обсягів продажу імпортних товарів понад усе посилює подальше зниження обсягів вітчизняного виробництва, через що збільшуються обсяги гривні, призначеної для обміну на якісь засоби заощадження скарбів. Потім, коли на тлі чергового падіння світових цін на українські сировинні товари відбудеться, приміром, рейдерська атака на якийсь системний банк або активізуються бойові дії на фронтах російсько-української війни, або станеться ще щось таке, що здатне спровокувати власників вільних обсягів гривні і номінованих у ній фінансових активів до їх обміну на грошові засоби заощадження скарбів, курс долара США вкотре стрімко піде вгору, і почнеться чергова криза валютно-грошової системи країни.

Зазвичай ціни на товари місцевих виробників і заробітна плата персоналу, які обчислюються в одиницях грошових засобів заощадження, не встигають піднятись до докризового рівня, як вже починається нова валютна криза. Відбувається це з різних причин. Так, зі зростанням цін у гривні зростає й обсяг «зайвої» гривні, яку її власники не планують інвестувати у свій бізнес і тому значною мірою підживлюють нею попит на засоби заощадження, разом з тим сприяючи зростанню курсу «валюти-укриття». З іншого боку, дефіцит засобів платежу, з яким постійно стикаються українські товаровиробники, і недостатній платоспроможний попит з боку місцевих споживачів гальмує зростання цін на вироби вітчизняних виробників. Це своєю чергою гальмує підвищення заробітної плати співробітників місцевих виробників, через що, як наслідок, ще більше пригнічується зростання платоспроможного попиту.

З початком нової валютно-грошової кризи знову повторюється цикл зростання цін, але стартує він вже в умовах збільшеного, порівняно з минулим разом, розриву між цінами на продукцію українських виробників, зорієнтованих на внутрішній ринок (обчисленими у «валюті-укриття»), і цінами на аналогічні товари виробників країн, в яких наш український грошовий засіб заощадження є їхньою національною валютою.

Тенденція до сталого зростання цін у гривні на грошові засоби заощадження скарбів («валюти-укриття») своїм наслідком має відповідне зниження як номінальної, так і реальної купівельної спроможності національної валюти країни. І річ не тільки в тім, що ціни на один і той самий товар, які розраховані в одній грошовий одиниці засобу платежу, мають такі різні кількісні значення для України і США. Річ у тім, що гроші, які отримують за одну годину праці робітники однакової кваліфікації в Україні і США, в їхніх країнах еквівалентні різній кількості місцевих товарів, тобто товарів щоденного вжитку однакової якості. Зрозуміло, що працівник в Україні має менш вигідні умови, ніж його колега в США. Ця ситуація притаманна не тільки Україні, і наслідком цього є не тільки те, що український чавун значно дешевше американського, і того, що більшість складових частин Apple iPhone виготовляють за межами США, а й те, що, приміром, водій автобуса у Нігерії реально отримує платню у 16 разів меншу, ніж його колега у Німеччині (ситуацію з водіями автобусів наводить Ерік С. Райнерт). Врешті-решт наслідком усього цього є вимушено низький рівень рентабельності і накопичень нашого вітчизняного виробництва, зорієнтованого на внутрішній ринок, і тому обсяги надходжень внутрішніх прямих інвестицій у промисловість України теж досить мізерні.

Той факт, що на 100 доларів США в Україні можна купити товарів місцевого виробництва більше, ніж на ті самі гроші в США придбати такі самі товари, але вже виготовлені поза межами України, є результатом постійного і довготривалого процесу перетікання купівельної спроможності від «поганої» валюти гривні до «хорошого» долара США, який є одночасно місцевим українським засобом заощадження скарбів і повноцінною світовою валютою. У ходу цього перетікання купівельної спроможності гривня втрачає свої грошові властивості, а долар, відповідно, посилює.

Сильний долар США (тобто грошова одиниця, курс якої до інших валют світу якщо не росте, то, принаймні, не знижується) — це те, що треба великим українським накопичувачам грошових засобів заощадження скарбів. Зазвичай вони накопичують свої безготівкові долари на рахунках офшорних банків десь у Ліхтенштейні чи на островах Кука, чи, може, в республіці Вануату або деінде. Принаймні, вони так думають. Хоча насправді їхні безготівкові долари США лежать на рахунках, відкритих для цих офшорних банків, у якихось комерційних банках Сполучених Штатів — ніде в іншому місці безготівковий долар США бути не може. Банки Сполучених Штатів своєю чергою використовують ці гроші як свій кредитний ресурс, тобто надають їх у борг, зокрема і різним міжнародним фінансовим організаціям і компаніям. Останні й собі їх використовують, і навіть для позик українському уряду.

Український уряд (включаючи Мінфін і Нацбанк) використовує ці кошти для підтримання сталого курсу гривні відносно долара США, а точніше, якщо називати речі своїми іменами, то тільки для гальмування падіння гривні відносно інших валют. Жоден уряд у нас не зробив нічого для тривалої стабілізації курсу гривні до валют провідних країн світу, при цьому для такої стабілізації, яка б не створювала ризиків економічної катастрофи, яка сталася, приміром, у 2008 році.

Тобто гроші, які були запозичені з-за кордону, «проїдаються» (витрачаються переважно на імпорт засобів споживання). Також за рахунок цих грошей обслуговують раніше отримані позики в іноземній валюті. Завдяки не такому стрімкому, як це було на початку 90-х років, зростанню валютного курсу власники вільних обсягів гривні встигають обміняти свою «погану» валюту на грошові засоби заощадження по більш-менш прийнятній ціні. У кінцевому підсумку, як здається, задоволені всі: підприємці і пересічні громадяни встигають без великих втрат для себе придбавати засоби заощадження, іноземні кредитори заробляють свої відсотки по кредитах, уряд має привід розповідати про стабілізацію економіки.

Але, ясна річ, таке щастя не триватиме вічно. Рано чи пізно постійне зростання валютного курсу долара США до гривні, накопичення урядом боргів по кредитах з-за кордону, зниження цін вітчизняних виробників і заробітної плати українських працівників, обчислених у тій самій валюті, яка є не тільки переважним засобом заощадження, а й засобом оплати імпорту і зобов’язань по зарубіжних кредитах, дійде до такого співвідношення своїх значень, в наслідок якого відбудуться неминучі зміни в економіці країни, а згодом слід очікувати й більш жорстких, ніж нині, часів.

Національна система грошового обігу, в якій одна й та сама валюта є переважним внутрішнім засобом заощадження і разом із тим виключним зовнішнім засобом платежу, є дуже нестійкою. Рівновага може наступити тільки в одному з двох випадків.

По-перше, якщо в країні залишаться здебільшого експортноорієнтовані виробництва з одночасним скороченням населення України до 7–10 млн людей. У цьому разі відбудеться зниження попиту на засоби заощадження коштом скорочення кількості потенційних покупців при збереженні обсягів грошових операцій, пов’язаних з експортом. Судячи з усього, принаймні останні десять років, у нашій країні реалізується саме цей сценарій розвитку подій.

По-друге, якщо в Україні розпочнеться бурхливе зростання економіки, передусім за рахунок зорієнтованих на внутрішній ринок виробництв, при цьому реальна рентабельність бізнесу після сплати податків має бути значно більше 10 % у середньому на рік (як це було, приміром, в Чилі протягом перших двадцяти років з моменту запровадження пенсійної реформи) з одночасним збільшенням населення (насамперед, працездатного) щонайменше до 60–70 млн людей. У цьому випадку можна очікувати тривалого (протягом багатьох років) позитивного сальдо щодо операцій з продажу-купівлі «валют-укриття» внаслідок припливу інвестицій в економіку країни і передусім припливу внутрішніх інвестицій, тобто перетворення купівельної спроможності, що паралізована в доларових засобах заощадження, в гривневі засоби платежу. Готівкові та безготівкові долари США не є фінансовим активом і, як відомо, при нагоді ці засоби заощадження мають схильність переходити в активи, які генерують регулярний грошовий дохід.

Зрозуміло, що цей другий варіант розвитку подій передбачає встановлення і поширення в Україні справжніх капіталістичних відносин. Відповідно, розв’яжеться і проблема «поганих» і «хороших» валют — у справжній капіталістичній економіці функцію переважного засобу заощадження скарбів виконують не ті чи інші валюти, а різноманітні інструменти фондового ринку: цінні папери тощо.

В історії людства було чимало цивілізацій, в економіці яких панували товарно-грошові відносини, але не було відносин з приводу створення та накопичення капіталу. Наскільки мені відомо, грошові системи всіх цих цивілізацій становили «хороші» й «погані» валюти. «Хороші» валюти переважно використовувалися як засіб заощадження скарбів, «погані» — більше як засіб платежу. До нас дійшли, як правило, поодинокі зразки «поганих» валют — велика їхня частина повністю зносилася в процесі їх використання, але ось зразків «хороших» валют, на радість сучасним археологам і нумізматам, зберіглося достатньо — їх цінували, тому мало використовували, зберігаючи в добре захищених місцях, завдяки чому значна частина колишніх засобів заощадження скарбів пережила своїх власників.

Зрозуміло, що більшість цих цивілізацій закінчила погано. Домінують сьогодні тільки ті цивілізації, в суспільстві яких утвердилися відносини капіталізму, тобто система створення та накопичення капіталу.

Однак повернемося до банку «Аркада». В реальній грошовій системі України банк «Аркада» і ще низка пов’язаних із будівництвом житла організацій відіграють дуже специфічну роль. Так, якщо загалом у грошовій системі країни домінує тенденція переходу купівельної спроможності з активного стану в стан паралічу (безготівкової гривні в безготівковий чи готівковий долар США), то галузь будівництва житла коштом населення і банк «Аркада», як банківська установа, що обслуговує деякі підприємства цієї галузі, забезпечують зворотний процес: перехід певної кількості купівельної спроможності зі стану паралічу в активний стан (переважно з готівкового долара США в безготівкову гривню).

Гроші, які приносять покупці житла (а це здебільшого готівкові долари США), наш банк у кінцевому підсумку перетворює в безготівкову гривню і потім запускає її в процес фінансування будівництва.

Згідно з даними статистичного департаменту ООН, в житловому будівництві найвище серед усіх виробничих галузей значення інвестиційного мультиплікатора Кейнса: один долар США, що інвестується в будівництво житла, створює приріст ВВП на три долари. Причиною цього є те, що на житлове будівництво працюють практично всі галузі економіки (крім сільського господарства). Але житлове будівництво сприятливо впливає не тільки на рівень показника ВВП. Будь-яке підприємство починає виконувати отримане замовлення з авансування виробництва: оплачує конструкторсько-технологічну документацію, витрачає кошти на оновлення та придбавання основних фондів, купує напівфабрикати, складові частини і різноманітні витратні матеріали тощо. Тому навіть якщо замовник сплачує аванс, все одно зазвичай підприємству доводиться додатково мобілізувати власні й запозичені засоби платежу. Це призводить до того, що початок житлового будівництва миттєво спричиняє зростання потреб підприємств різноманітних галузей економіки у засобах платежу, яке вочевидь не спричиняють інвестиції у жодну з інших галузей економіки. В економічних умовах нашої країни цей попит на засоби платежу значною мірою задовольняється за рахунок продажу збережених грошових засобів заощадження, що позитивно впливає на курс гривні до інших валют.

Якщо житло будується нечасто, сплеск потреби в засобах платежу незабаром згасає, натомість збільшується попит на засоби заощадження. Якщо ж замовлення на будівництво нового і реконструкцію наявного житла надходять безперервно, то засоби платежу в тій чи іншій мірі постійно затребувані.

Разом із тим треба зауважити, що українське житлове будівництво забезпечує більш високе значення інвестиційного мультиплікатора, ніж у більшості інших країн світу. Справа в тім, що жителів України (як і багатьох інших пострадянських країн) відрізняє одна досить-таки унікальна звичка — після придбання житла (нехай навіть найвищої якості) вони все одно робитимуть там ремонт. За скромними і грубими підрахунками, значення інвестиційного мультиплікатора в житловому будівництві нашої країни становить величину, що значно перевищує чотири гривні приросту ВВП на одну гривню інвестицій. Тобто на пострадянському просторі житлове будівництво спричиняє обсяги споживання найрізноманітнішої промислової продукції більше, ніж будь-де, і відповідно до цього спричиняє ще більше зростання попиту на засоби платежу.

Що дуже важливо, так це те, що в нашій країні переважна частина інвестицій в житлове будівництво залучається не з бюджету держави і місцевих органів влади, і не з коштів, що перебувають у безготівковому платіжному обігу, а навпаки — банком «Аркада» та іншими організаціями, які зайняті цим видом бізнесу, гроші мобілізуються із запасів засобів заощадження скарбів, що належать населенню. Тобто з тих величезних запасів паралізованої купівельної спроможності, яку жителі нашої країни накопичували останні більш ніж 25 років.

У процесі будівництва житла економкласу (сегмент ринку, в якому працює банк «Аркада») 70 % приросту ВВП, створеного інвестиціями населення в житлове будівництво, припадає на економіку нашої країни і за рахунок інших 30 % додає приросту ВВП інших країн. У сегменті будівництва житла бізнес-класу і класу «елітного житла», де застосовуються переважно імпортні матеріали та устаткування, за кордон йде значно більше, ніж 30 % приросту ВВП.

Залучення в економіку країни обсягу купівельної спроможності, паралізованої у запасах готівкових доларів США, без сумніву є справою дуже корисною для відновлення української економіки і країни загалом. Ми б могли приносити ще більше користі Україні та її народу, але заважає низка стримувальних чинників. Крім всепроникної корупції і систематичних рейдерських атак, розвиток житлового будівництва коштами населення стримує збереження радянської практики будівництва інженерної та соціальної інфраструктури коштами будівельників з подальшою безплатною передачею побудованої інфраструктури природним монополістам і місцевим органам влади. Крім цього, місцева влада не забуває збирати з будівельників так звані внески на «пайову участь у розвиток інженерної та соціальної інфраструктури населених пунктів», а монополісти — «плату за приєднання». Зрозуміло, що і корупційний «податок», і безплатне будівництво інфраструктури — електричних підстанцій, котелень, дитячих садків, і сплату «внесків на пайову участь», і «плату за приєднання» (все це за своєю економічною суттю є податком на бізнес) ми включаємо в ціну квадратного метра, що не робить житло доступнішим для охочих його придбати.

Загальною проблемою для всіх виробничих галузей (не тільки для будівництва) є нестримний дефіцит кваліфікованих інженерів і робітників, які вміють працювати із сучасною технікою та обізнані у сучасних технологіях. Крім того, що практично ніде в країні їх не готують, ситуацію загострює масовий вихід на пенсію і не менш масовий виїзд за кордон тих, хто був підготовлений у минулі роки. Можливості утримати їх підвищенням заробітної плати вельми обмежені (принаймні, в будівельній галузі), тому що відповідне підвищення заробітної плати передбачає таке збільшення витрат, пов’язаних з оплатою праці, яке з надлишком перекриє прибуток будівельників від їхнього бізнесу. Можна спробувати підняти ціни на житло, але схоже, що низька купівельна спроможність наших покупців нам не дозволить це зробити. Ситуацію ускладнює те, що у витратах будівельників, пов’язаних з оплатою праці, гроші, які робітники отримують на руки, складають тільки половину — решту забирає держава.

Напевно, було б непогано, якби держава виробила цілісну політику відновлення і розвитку продуктивних сил країни, бо вирватися з пастки «поганих» і «хороших» грошей можливо лише завдяки сталому й потужному підйому промислового виробництва. Зрозуміло, що ця політика обов’язково має передбачати заходи щодо забезпечення населення доступним житлом. Якщо власне житло і далі залишатиметься нездійсненною мрією для більшості українців, то на помітний соціально-економічний розвиток країни сподіватися марно. Також у межах політики щодо відновлення продуктивних сил України можна було б знайти рішення й інших питань, які стримують розвиток національної економіки.

Однак було б помилкою вважати, що всі ці негативні моменти в економічному житті країни, про які ми тут говоримо, роблять життя столичних будівельників і банку «Аркада» геть нестерпним. В Україні, як і в усіх інших слаборозвинених країнах, йде активний процес концентрації населення в небагатьох великих містах і особливо в столиці. Ця тенденція проявила себе багато років тому і з часом тільки посилюється, забезпечуючи нам постійний приплив дедалі нових покупців. Головним для девелоперів є наявність землі для будівництва житла. Тому саме з приводу земельних питань утворюються найогрядніші корумповані схеми, і саме стосовно землі девелопери ведуть найзапекліші бої з рейдерами і рекетирами, за якими часто-густо стоять представники місцевої влади.

Тут слід зазначити, що наш банк настільки щільно взаємодіє з девелоперами, що мимоволі виникає запитання: банк «Аркада» — це дійсно справжній банк? Напевно, тому мені час від часу доводиться чути: «Справжній банк — це передусім депозити та кредити, тому доходи справжнього банку переважно формуються за рахунок процентного доходу. Банк «Аркада» займається здебільшого житлом, і основну масу його доходів становить комісійний дохід. Отже банк «Аркада» — це несправжній банк». Зазвичай я на це відповідаю, що справжній банк — це, перш за все, успішний банк, а все інше — другорядне, якщо взагалі має якесь значення.

Однак все-таки спробуємо підійти до цього питання ґрунтовніше. Для цього ми маємо з’ясувати, що таке банк взагалі і що таке сучасний банк зокрема. Чи завжди банк може розраховувати на стійкий процентний дохід? І чи варто сучасним українським банкам у наш час робити основну ставку саме на це джерело доходів?

Але перш ніж з’ясовувати ці питання, бажано уточнити, що таке гроші і чим сучасні гроші відрізняються від грошей епохи виникнення теперішньої західної банківської системи, до якої, безумовно, належить також і банківська система сучасної України.

ГРОШІ

На той час, коли відбулося виникнення західної банківської системи, гроші в Європі були металевими, тобто у вигляді монет з дорогоцінних металів і зафіксованих на папері письмових боргових зобов’язань, забезпечених монетним металом або певними товарами. Ніяких інших грошей тоді ніхто не знав і уявити собі не міг.

Прийнято вважати, що металеві гроші з’явилися у VII—VI ст. до н. е. Тоді стандартизовані шматочки металу, як гроші, незалежно один від одного стали використовувати в Китаї (лита бронза), в Індії (штамповане молотом срібло, на якому кернером вибивали якісь знаки), але раніше за всіх металеві гроші з’явилися в Лідії (Мала Азія). Лідійські царі карбували жетони зі сплаву золота і срібла (латинське слово «монета» з’явилося значно пізніше).

Щодо походження грошей є дві різні теорії. Відповідно до першої, гроші з’явилися внаслідок еволюційного розвитку ринку (засновником вважається Аристотель, який жив за 300 років після появи монет в Лідійському царстві). Прихильники цієї теорії виходять з припущення, що в лідійському суспільстві у VII ст. до н. е. набула поширення бартерна торгівля, заснована на еквівалентному обміні вартостями. Звичайно, якщо все так і було, то питання появи грошей у лідійців вирішувалося саме по собі.

Однак можливість бартеру в ранніх суспільствах не підтверджується ані даними істориків, ані антропологів. Крім того, якщо говорити про Лідійське царство, то поруч з ним на узбережжі перебували грецькі міста-колонії, де рівень розвитку бартерної торгівлі мав бути набагато вищим, ніж у лідійців, але металеві гроші все-таки з’явилися не у греків, а в Лідії.

Інша теорія (її ще називають хартальною) виходить з того, що виникнення монети є результатом відповідної політики держави (засновник — німецький економіст Ґеорґ Кнапп). Відповідно, з цього погляду вважається, що царі Лідії у своїй військовій активності, яка зрештою привела до того, що в їх руках опинилася вся західна частина Малої Азії, спиралися не стільки на місцеве ополчення, скільки на загони найманих воїнів. Таке припущення висловив Кук ще у 1958 році (як повідомив антрополог Девід Ґребер), після чого ніхто з істориків цю гіпотезу не підтвердив, але й не спростував.

Разом із тим є підстави вважати, що таке могло бути насправді. Архаїчна епоха (IX—VI ст. до н. е.) на Балканах і в Малій Азії супроводжувалася серйозною кризою родоплемінних відносин: різко загострився конфлікт між старою родоплемінною знаттю (аристократією) і пересічними людьми (демосом). Аристократи вважали себе героями, яким дозволено робити все, що заманеться. Своєю чергою демос, крім того, що був в аристократів у борговій кабалі, мусив терпляче зносити всі їхні витівки і за першим їх покликом мав, не зважаючи ні на що, надавати потрібні послуги, висловлюючи при цьому безмежну відданість і захоплення своїми патронами.

У ту епоху ще не було конфлікту між багатими та бідними, але вже був між сильними і слабкими (Ґребер). Вихід із ситуації, що склалася, представники демосу шукали або у втечі з рідних місць, або у спробах повалення влади аристократів.

Там, де це вдавалося, владу захоплювали ватажки повсталого демосу, яких греки називали тиранами. Спираючись на загони найманців, тирани істотно обмежили свавілля аристократів. В результаті, у аристократів залишилася їхня відносна економічна могутність, але політичну владу тирани у них забрали.

Режим тиранії був первинною і тому дещо примітивною формою держави, яку місцеві жителі змушені були терпіти тільки тому, що альтернативою їй у ту епоху було лише взаємне винищення демосу та аристократії.

Будь-яка держава має на меті щонайменше зберегти владу чинних суб’єктів державного управління та щонайбільше «використати владу для досягнення довільно обраних цілей» (Ентоні де Ясаі) або, простіше кажучи, можливості необмеженого свавілля, яке схильні чинити практично всі чиновники та керівники держави.

Металеві гроші з’явилися в Лідії в той час коли, там правила династія Мермнадів. Перший із царів цієї династії на ім’я Ґіґес прийшов до влади, вбивши царя Кандавла, — останнього представника династії Гераклідів. Поет Архілох — родоначальник сучасної європейської лірики і разом із тим сучасник Ґіґеса (без тіні осуду) називав останнього тираном. Якщо царі Лідії з династії Мермнадів дійсно були керівниками держави, а не вождями родоплемінної знаті, то їм для збереження та зміцнення своєї влади потрібен був особливий інструмент, використовуючи який вони могли б пригнічувати як спалахи збройних конфліктів між аристократами і демосом, так і будь-які спроби повалення або обмеження своєї влади. У грецьких полісах тих часів для цих цілей (а також часом і в зовнішніх війнах) здебільшого використовували загони озброєних найманців. Саме в таких бойових діях як найманий воїн брав участь поет Архілох.

Лідійцям довелося вести практично безперервні війни із сильними й численними зовнішніми ворогами. Особливо надто їм дошкуляли орди кіммерійців. Перемоги в цих війнах лідійцям давалися нелегко. Судячи з усього, Лідійське царство не мало великих людських ресурсів. Однак чимала кількість золотоносного піску в мілководних закрутах лідійських річок дало привід Архілоху назвати царя Ґіґеса Багатозлатим. Імовірніше, саме золото дало змогу лідійським царям компенсувати недолік бійців ополчення найманими воїнами.

Зважаючи на все, царі Лідії потребували військових найманців. А найманці воювали не з почуття обов’язку перед своїм царем, а за винагороду і певну частку у військовій здобичі. Крім того, загони найманців (як в поході, так і в гарнізоні) супроводжували їхні дружини, дрібні торговці, лікарі, повії, наймані слуги тощо. Більшість цих людей (царів, найманих воїнів, повій і т. п.) об’єднували переважно товарно-грошові відносини, які вони пропонували (або нав’язували) навколишнім.

Швидше за все, щось схоже на жетони, якими лідійські царі розплачувалися зі своїми найманими воїнами, було в обігу в Лідії задовго до того, як їх стали використовувати як засіб платежу. Це могло бути щось на зразок тессер гостинності кельтоіберів (Олексій Козленко), які також, як і лідійські металеві гроші, мали лицьовий і тильний бік, і їх можна було, приміром, прикріпити до військових обладунків або повісити на стіну. Подібні речі (тессери у древніх народів Середземномор’я або вампуми в ірокезів Америки тощо) здавна застосовувались в культурах, які незнайомі із товарно-грошовими відносинами. Крім того, що такі речі було заведено дарувати як дуже цінні й престижні подарунки, також за їхньою допомогою люди передавали один одному певні послання. У своїй книзі «Борг: перші 5 000 років історії» антрополог Ґребер про такого роду речі пише: «Вони використовувалися для того, щоб створювати, підтримувати й упорядковувати відносини між людьми: справляти весілля, встановлювати батьківство, припиняти кровну ворожнечу, втішати засмучених на похоронах, вимолювати прощення за злочини, укладати угоди, набувати прихильників — практично для будь-чого, за винятком торгівлі в обмін на батат, лопати, свиней або коштовності».

Попри те, що пишуть в деяких підручниках з економіки, ні тессери Середземномор’я, ні вампум ірокезів, ні подібні їм речі, які використовували первісні народи, не були «примітивними грошима». Тодішні люди сприймали їх як дуже гарні красиві речі і, одночасно, як документи, за допомогою яких вони сповіщали один одному щось дуже важливе.

У первісні часи суспільні відносини ґрунтувалися тільки на системі взаємодопомоги і взаємних дарувань. У нас немає ніяких підстав вважати, що відносини царів Лідії та їхніх одноплемінників, принаймні на початку історії лідійської держави, могли будуватися на якихось інших засадах. Тому відносини, в контексті яких виникло зобов’язання постачальників брати жетони як плату поставок товарів і надання послуг, спочатку могли бути тільки елементом домінантної в стародавньому суспільстві системи взаємодопомоги та обміну подарунками.

Зрозуміло, що наприкінці первісної епохи у так звану добу героїв, суспільні відносини обміну подарунками та допомоги багато в чому втратили свій первісний зміст і мали вже значною мірою лише формальний характер. Справжні відносини допомоги та обміну подарунками неможливі без відносин доброзичливості, поваги і співчуття, але у героїчну добу на перший план вийшли владолюбство, марнославство і нахабство в одних людей та байдужість і брак мужності — в інших.

Відносини між людьми — це ні що інше як спосіб, яким люди об’єднуються в сім’ї, малі і великі групи, племена, народи і т. п. Відносини людей завжди визначають наявність певних взаємних зобов’язань.

Дослідження антропологів свідчать, що вже в первісну епоху люди знали, що таке зобов’язання. Основним інструментом встановлення та регулювання відносин (і, як наслідок, взаємних зобов’язань) слугував подарунок. Формально подарунок був безплатним пожертвуванням, але, згідно зі звичаями, відмова робити подарунок, відмова прийняти подарунок і, головне, відмова відповідним чином компенсувати прийнятий подарунок трактувались як оголошення війни, що неминуче тягло за собою вельми сумні наслідки, оскільки це означало відмову від союзу та єднання, тобто відмову від встановлення відносин і, відповідно, відмову від того, щоб взяти на себе певні зобов’язання і відповідним чином їх виконувати (Мосс).

Жетон царя Лідії, виготовлений з дорогоцінного металу, був гарним і престижним подарунком, але головне те, що він ніс у собі певне звернення до тих, кому дарували цей жетон. Коли його дарували якомусь пересічному лідійцю, цей жетон ставав свідченням вимоги царя до одержувача подарунка надати пред’явнику цього жетона належну компенсацію.

Обставини змусили царів Лідії взяти на себе зобов’язання робити регулярні подарунки своїм найманим воїнам. Ті самі обставини змусили царів змиритися з тим, що найманці, а слідом за ними й піддані лідійських царів, використовували подаровані царями предмети, швидше за все, не зовсім так, як того вимагали місцеві звичаї і традиції. Але головним тут було те, що, коли наймані солдати царя вручали ці жетони місцевим жителям, ті ставали перед вибором: або надати царським воїнам належну компенсацію за отримані подарунки, або мати справу з розлюченим царем та його брутальними найманцями. Скоріше за все, місцеві жителі вважали за краще не відмовлятися від царських жетонів і надання відповідної компенсації. Як вони потім використовували ці подарунки, ми можемо тільки здогадуватись, але, мабуть, царські жетони служили не тільки засобом платежу (економіка, в якій домінує натуральне виробництво, не потребує значної маси засобів платежу), крім всього іншого, їх, мабуть, використовували у складі чоловічих та жіночих прикрас, як це було у нас в Україні в давнину.

Разом із тим, у житті лідійського суспільства з’явився абсолютно новий момент, якого раніше ніколи не було. Царі Лідії, їхні наймані воїни та місцеві жителі стали співвідносити витрати, які пов’язані з виробництвом жетонів, з витратами, пов’язаними з наданням тих послуг, які найманці надавали лідійським царям, а також з витратами на виробництво тих матеріальних благ, які найманці прагнули отримати від місцевих жителів.

З огляду на сказане вище, в первісну епоху цінність подарунка визначалася його соціальною значимістю, красою, корисністю і т. п. Вартість виготовлення (видобутку) подарунка значення не мала, і її ніхто не визначав (не рахував). Однак в Лідії у VII ст. до н. е., судячи з усього, стався переворот у суспільних відносинах: на передній план вийшли відносини приватної власності, і людей стали цікавити не тільки споживчі властивості речей, а ще й розмір витрат на їх виготовлення, тому люди почали визначати, а саме рахувати вартість виготовлення речей. Це призвело до виникнення суспільства нового типу, яке відрізнялося від колишнього первісного суспільства не менш, ніж приземлена лірика Архілоха від героїчного епосу Гомера.

З цього часу заснована на обміні подарунками та наданні взаємних послуг система суспільних відносин відійшла на другий план. Замість неї утвердилися відносини, які засновані на еквівалентному обміні вартостями. Разом із грошима в Лідії виник ринок. А на основі однієї зі старих соціально значущих речей люди створили першу в історії людства грошову валюту — лідійський статер.

Зазвичай валютою називають засоби платежу (монети, банкноти, безготівкові електронні «гроші»), що випускаються окремими державами. При цьому передбачається, що держава одноосібно своїм вольовим (юридичним) актом визначає, що саме є валютою і яка кількість валют перебуватиме в обігу в країні, в якій ця держава править.

Досвід України свідчить, що це не так. У суспільстві, в якому люди вже не можуть обходитися без грошей, процес утворення валют є об’єктивним і не в усьому залежить від волі держави. Тому валюта - це будь-який грошовий феномен, якому реально притаманні такі особливості  засобу платежу і засобу заощадження скарбів, які відрізняють цей феномен від усіх інших грошових феноменів, які також мають властивості засобів платежу і заощадження скарбів.

Однак повернемося в епоху появи перших металевих грошей. Тотожність прото-грошей (цей термін більше відповідає суті справи, ніж термін «примітивні гроші») і грошей в тому, що обидва види мають купівельну спроможність (тобто властивість обмінюватися на безліч інших речей і послуг, призначених для продажу). Їх відмінність полягає лише в тому, що прото-гроші жодним чином не пов’язувались із вартістю витрат на виробництво предметів для обміну (продажу).

Якщо ж ми торкнулися питання виникнення грошей і товарно-грошових відносин, то треба зауважити, що, судячи з того, що пишуть історики і антропологи, найпершим товаром (або правильніше — прото-товаром) були не батат, лопати, свині чи коштовності, а зведені до рабського стану люди. Також десь у ті часи, на початку бронзової доби, існував особливий прото-товар, специфікою якого була певною мірою універсальна купівельна спроможність: на нього обмінювали багато речей і послуг, також із ним співвідносили та співставляли окремі послуги і різні матеріальні блага — тобто, по суті, цей прото-товар вже можна називати прото-грошима. І цими прото-грошима були молоді жінки. Зрозуміло, що в одних випадках своє тіло як прото-гроші пропонувала сама жінка, в інших — це робила якась інша людина і, зрозуміло, що на бажання жінки ця інша людина не зважала. У деяких випадках до певної кількості жінок додавали ще купу малих дітей, яких тоді інколи використовували як дрібні розміні монети.

У первісну епоху, коли суспільство утворювалось в межах окремих родоплемінних общин (або союзу родоплемінних общин), членів суспільства пов’язували не відносини торгівлі, а, як ми вже казали, відносини взаємодопомоги і взаємних дарувань. Тобто в ті часи торгували між собою не окремі люди/окремі сім’ї, а незалежні одна від одної общини. Хоча звичайно окремі общини поряд із торгівлею практикували і взаємодопомогу, і взаємний обмін подарунками.

І на останок про прото-товари і прото-гроші. Молоді жінки і діти оприявнювали купівельну спроможність тому, що були при нагоді значній кількості первісних общин, тобто молоді жінки і діти мали універсальну корисність. У подальшому там, де виникли і зміцнилися патріархальні відносини, роль прото-грошей перейшла до великої рогатої худоби.

Металеві гроші з’явилися тоді, коли відносини обміну матеріальними цінностями вже отримали достатнє поширення, і сформувалося загальне уявлення про купівельну спроможність. Новим стало те, що люди, виробляючи матеріальні блага, стали враховувати і рахувати витрати свого часу і витрати (знос), придбаних ними засобів праці.

Із самого початку свого існування статер лідійського царя, крім того, що був естетично вишуканою річчю, являв собою також і документ (так само, як тессери, вампум тощо), матеріальним носієм якого був невеличкий плоский диск, виготовлений із суміші золота та срібла. Будь-який документ є свідченням (сертифікатом). Статер лідійського царя свідчив про наявність вимог царя Лідії щодо постачання пред’явнику цього документа потрібних тому матеріальних цінностей і послуг.

Будучи сертифікатом вимог царя, лідійський статер містив у собі знаки, за допомогою яких була зафіксована інформація щодо наявності і змісту цих вимог: викарбуване зображення підтверджувало дійсність сертифіката, а отже, й наявність вимог держави до тієї особи, якій дарували цей сертифікат; вага матеріалу, з якого був виготовлений сертифікат цієї вимоги, слугувала основою для визначення кількісної характеристики вимоги держави (номіналом) і внаслідок цього кількісною характеристикою купівельної спроможності вимоги держави; вартість виготовлення цих сертифікатів задавала масштаб цін на товари. Приміром, 1 кг статерів = 23 корови = 100 пар чобіт = 350 мішків зерна пшениці тощо. Вартість виготовлення сертифіката вимог держави визначалася вартістю виробництва металу і величиною витрат на карбування статера і характеризувалася вагою статера (що більша вага шматка металу, то більше в ньому металу, а що більше металу, то більша вартість його виготовлення).

Ціна статера, або кількісний вираз його купівельної спроможності (сума цін товарів, придбати які можна було за один статер), могла бути дещо вище вартості його виготовлення, хоча могло бути й навпаки — нижче його вартості. Грошовий вираз витрат на виготовлення металевих грошей (будемо їх називати монетами) впливає на ринкову ціну монети тільки з боку її пропозиції і аж ніяк не з боку  попиту на неї. Тобто вартість виготовлення монети була здатна лише частково впливати на її ринкову ціну.

Але повернемось до лідійського статера. Виробництво металу, в кількості необхідній для виготовлення одного статера, вимагало такої кількості витрат часу і матеріальних чинників виробництва, яке робило вартість цієї порції металу, порівнянною з вартістю кількості товару, який зазвичай потрібно сплатити при рядовий покупці. Тому незабаром, коли з’явилися статери меншої ваги (а отже, меншого номіналу), і металеві гроші отримали достатнє поширення, більшість людей стало розраховуватися за поточну покупку переважно однією або декількома монетами. Тільки деякі дозволяли собі робити платежі, які обчислювалися мішками монет, але, гадаю, у таких випадках мішки з монетами відвантажувались нечасто, оскільки для платежів на великі суми здавна використовувалися різноманітні форми безготівкових розрахунків, як-от боргові розписки тощо.

Таким чином, викарбуваний державою сертифікат вимог держави, що сприймався як засіб платежу за товари та послуги, будучи металевою монетою, мав вартість свого виготовлення, порівняну з вартістю товарів, що становлять звичайну покупку. Тому сертифікати вимоги держави мали, по-перше, властивості товару (і не тільки тому, що були виготовлені з металу, який був товаром, але про це трохи пізніше), по-друге, вартісні властивості (бо на їх виготовлення було витрачено час і раніше придбані фактори виробництва), по-третє, вартість виготовлення сертифіката була порівнянна з вартістю інших товарів.

Тут маємо зауважити, що, не дивлячись на те, що вартісні властивості монети належали не вимогам держави, а певною мірою були спричинені монетним металом (тобто матеріалом, з якого був виготовлений матеріальний носій сертифіката вимог держави), грошові властивості (загальну купівельну спроможність) проявляли саме вимоги держави з огляду на те, що із самого початку стали універсальним засобом платежу із державних закупівель. Тобто, якщо матеріалом, з якого була виготовлена монета (сертифікат вимог держави), був метал, то матеріалом, який набував купівельну спроможність (грошові властивості), були вимоги держави приймати цю монету як засіб платежу.

З Лідії практика карбування монет швидко поширилася по всій сусідній Іонії, населеної вихідцями з Греції. Тодішня Іонія (центральна частина західного узбережжя Малої Азії) славилась не тільки своїми філософами та істориками, а й достатньо розвинутими для свого часу торговими містами. До того ж Мілет, одне з найбільших міст Іонії, був організаційним центром тодішніх грецьких найманців, великим морським портом, де капітани морських суден зазвичай наймали матросів на свої кораблі. І, нарешті, в Мілеті було досить багато повій. Отже, виходить, що Мілет зосередив у собі чималу кількість тих, хто пропонував в обмін за винагороду свої послуги, і тих, хто був згоден за ці послуги сплачувати гроші. Мабуть, тому статери, які почав карбувати уряд міста, одразу ж уподобали жителі Мілета. І, мабуть, невипадково, що саме в Мілеті вперше з’явилися монети дрібного номіналу, які зручніші для сплати повсякденних покупок (Ґребер). Скоріше за все, найбільшу зацікавленість у поширенні товарно-грошових відносин виявили не солідні комерсанти Іонії і не добропорядні ринкові торговці Мілета, а військові найманці, різноманітні наймити і повії. Тобто, судячи з усього, підтримку молодій державі в її зусиллях із впровадження грошового обігу надали люди, які жили з продажу своїх природних сил і свого тіла. Цим людям вже було байдуже до традиційних цінностей минулої первісної доби, а цінностей нової моралі вони ще не надбали, тим більше, що на той час моралі, властивої ері товарно-грошових відносин, ще не було.

Судячи з усього, статер із самого початку був сприйнятий іонійцями як гроші і ніщо інше. Жодного зв’язку статерів із соціально значимими речами минулої первісної доби жителі Іонії не вбачали.

Очевидно, що монетний метал ніколи б не став грошима, якби не активна участь держави в процесі створення метало-монетної грошової системи. Під тиском держави її вимога приймати монету як засіб платежу стала відповідним зобов’язанням постачальників товарів і послуг. Як припускає Ґребер, у такий оригінальний спосіб правителі давнини розв’язували питання забезпечення своїх армій в умовах домінування натурального господарства.

Імовірно, дії держави стали тим каталізатором, який потужно прискорив перехід від виробництва переважно предметів власного вжитку до виробництва здебільшого продукції на продаж. Але тут виникає питання: як відносини людей (вимоги і зобов’язання — це відносини людей) можна обмінювати на батат, лопати, свиней або коштовності?

ВИМОГИ

Обмінювати одне на інше можна, якщо ми маємо справу з речами. Річ — це щось таке, до чого ми можемо ставитись, як до предмету своєї діяльності, і від цього це щось не зазнає ніякої шкоди, залишаючись незмінним у своїх властивостях та своїй суті. Можна обміняти одну річ на іншу, але ви не зможете, приміром, обміняти дружні стосунки з кучерявим Сашком на ворожнечу з товстим Толею. У цій ситуації стосунки із Сашком все одно залишаться з вами, але зміст їх, імовірніше, дещо зміниться. Стосунки людей, коли їх роблять своїм предметом, змінюють зміст або взагалі вмирають. У кращому випадку вони перетворюються на гру акторів, які коштом своєї сценічної майстерності створюють ілюзію збереження колишніх стосунків, ніби нічого не сталося.

Але є такий особливий тип міжлюдських відносин, який є виключенням із цього правила. Мова йде про вимоги, які є специфічним ставленням одних людей до інших. Вимоги — це такі відносини, коли одна людина чогось вимагає від іншої, а ця інша людина має вибір: підкоритись і робити те, що від неї вимагають, або чинити опір. На відміну від усіх інших міжлюдських відносин, відносини вимоги можуть існувати тільки завдяки насильству і примусу або з боку того, хто чогось вимагає, або з боку суспільства, яке підтримує ці вимоги і змушує їх виконувати. Ми з вами не будемо з’ясовувати, чому люди схильні примушувати один одного, і чи завжди обов’язки одних людей передбачають вимоги до них з боку інших. Будемо просто сприймати факт наявності вимог одних людей до інших як реальність. Тут для нас із вами головне те, що, як свідчить досвід, вимоги можна перетворювати на річ. При цьому тут не відбувається втрата ані самої можливості щось вимагати, ані предмета цієї вимоги.

Зобов’язання в широкому розумінні слова — це завжди відносини двох сторін. При цьому одна сторона обіцяє щось робити (це, власне, і є зобов’язання у вузькому сенсі цього поняття), а друга сторона має можливість вимагати від першої виконувати взяте на себе зобов’язання. Тобто, з одного боку, ми маємо суб’єкта вимоги, а з іншого — його контрсуб’єкта (суб’єкта виконання зобов’язання). Зрозуміло, що різні сторони — це не обов’язково різні люди, але це вже зовсім інша історія.

Можливість вимагати виконання взятих на себе зобов’язань можна передавати іншим людям, що і робилося ще в первісну епоху. Так, приміром, у африканському племені леле (сучасний Заїр) був звичай: в разі, якщо чоловік через якісь причини мав право володіти певною жінкою з іншого села, а ця жінка ігнорувала права цього чоловіка (тобто не виконувала свої зобов’язання перед ним), до того ж її село демонструвало наміри захистити її від домагань, то цей чоловік міг поступитися своїм правом вимоги на цю жінку своєму селу (а точніше чоловікам свого села). Зазвичай селище племені леле за право вимоги на жінку з іншого села давала 100 шматків тканини з волокна пальми рафії або 5 брусків сандалового дерева. Після придбання прав вимоги на предмет спору чоловіки села робили набіг на інше село, щоб захопити жінку, яка стала приводом для конфлікту. У разі успіху захоплена жінка ставала колективної дружиною всіх чоловіків села (Ґребер із посиланням на Мері Дуґлас).

Судячи з усього, в той час, коли Мері Дуґлас вивчала звичаї племені леле, інститут приватної власності, принаймні в зародковому вигляді, у леле вже був. Рідне село чоловіка було переконане, що тільки він може примушувати цю жінку з іншого села бути його дружиною. Ба навіть все село вважало, що цей чоловік може не тільки відмовитися від домагань на жінку з іншого села, але, що найголовніше, може передати свою можливість вимагати від цієї жінки виконання подружніх обов’язків іншим людям. Тобто сільське суспільство, в якому жив згаданий чоловік, визнавало його право приватної власності на певну жінку з іншого села. Інша справа, що через те, що права чоловіка на цю жінку не визнавало ні інше село, ні жінка (яка була предметом його вимог), цей чоловік фізично не міг скористатися об’єктом своєї власності.

Таким чином, передача чоловіком права на жінку з іншого села в очах сільського суспільства, до якого він належав, була передачею його приватної власності в колективну власність його села. Зрозуміло, що в іншому селі таке ставлення до цієї жінки сприймали як беззаконня і свавілля, але з огляду на те, що відносини вимоги можуть бути незалежно від того, визнає чи не визнає свої зобов’язання перед суб’єктом відносин вимоги той, кому ці вимоги пред’являються, відмова визнавати справедливість домагань чоловіка сама собою не захищала від нальоту ні інше село, ні жінку, яка там жила.

Практика, яку юристи називають поступкою права вимоги виконання зобов’язань, в наші дні поширена не менше, ніж в первісну епоху. Візьмемо, приміром, квиток в кіно, який є не що інше як свідчення (сертифікат) про певні зобов’язання кінотеатру перед тим, хто оплатив кінотеатру відповідну послугу, яку кінотеатру доведеться надати у певний момент часу. Разом із тим, власник квитка може змінити свої плани і, відмовившись від ідеї іти в кіно, свій квиток може кому-небудь продати. У цьому випадку він обміняє квиток на гроші (може навіть на більшу суму грошей, ніж заплатив в касі кінотеатру). Після продажу квитка кінотеатр буде мати свої зобов’язання перед новим власником квитка. Ми бачимо, що все має такий вигляд, буцімто продається і купується якась матеріальна річ (шматочок паперу з написом «квиток в кіно»), але насправді відбувається купівля (продаж) права вимоги за зобов’язанням кінотеатру.

Річ у тім, що наявність у кого-небудь права вимоги отримує суспільне підтвердження тільки у разі виконання однієї з двох заздалегідь визначених умов: або у цієї особи є свідоцтво (документ) про наявність у власника цього свідоцтва права такої вимоги, або ім’я цієї особи внесено у відповідний реєстр власників прав вимог. Обмін права вимоги на гроші завершується тільки після того, як покупець або отримує відповідне свідоцтво, або його ім’я вноситься до реєстру власників прав вимоги.

Як продаються і купуються зобов’язання кінотеатру, так продаються і купуються будь-які вимоги, при цьому наявність бажання чи небажання того, хто має виконувати відповідні зобов’язання, з погляду суспільства, ніякого значення не мають (якщо із самого початку не були зазначені якісь обмежувальні умови).

Зазвичай все починається з того, що потенційний суб’єкт виконання зобов’язання виходить на ринок зі специфічною пропозицією: купити в нього його природну властивість самого себе змушувати і чогось від самого себе вимагати. У термінах операцій із цінними паперами це називається «первинним розміщенням». Після того, як хтось цей специфічний товар у нього купує, у суб’єкта виконання зобов’язання з’являється його контрсуб’єкт, а саме суб’єкт вимоги і примусу до виконання зобов’язання і, одночасно з цим, суб’єкт привласнення результатів виконання зобов’язання. Контрсуб’єкти можуть мінятися, але суб’єкта виконання зобов’язання це вже не стосується: свої гроші він отримав і тому мусить сумлінно виконувати зобов’язання незалежно від того, хто саме у цей момент є його контрсуб’єктом.

Таким чином, право вимоги (підтримана суспільством можливість чогось вимагати) є таким самим товаром, яким є, приміром, злиток золота чи срібла.

Як писав Лука Пачолі, «Комерція — це тільки операції з боргами і вимогами, ні на що інше комерція не поширюється». І до цього додавав: «У того, хто торгує і нічого не розуміє в комерції, гроші розлітаються, як мухи». Але це так, ліричний відступ...

Розглянута історія з життя племені леле та приклад із покупкою-продажем квитка у кіно спільним мають те, що і там, і там відбувається передача права вимоги з одних рук в інші. Але маються й відмінності. Чоловік племені леле своє право вимоги на певну жінку з іншого села не продавав, а безплатно віддавав своєму селищу. На знак подяки за це отримував від своїх родичів визначену звичаєм кількість тканини з волокна пальми рафії або кілька брусків сандалового дерева. При цьому 100 шматків тканини тільки випадково могли бути вартісним еквівалентом п’яти брусків сандалового дерева. І тим більше нікому в племені леле і на думку не спадало обчислювати вартість витрат, пов’язаних із проведенням операції по захопленню жінки з іншого села та співвідносити отриману величину з вартістю тканини або дерева.

На відміну від ситуації, в якій опинилася бідолашна жінка з племені леле, квиток в кіно продається і перепродається за гроші. В основу величини грошового обчислення ціни квитка покладена кількісна оцінка вартості витрат кінотеатру, пов’язаними з демонстрацією фільму, в перерахунку на одного кіноглядача. Інакше кажучи, грошова ціна такого товару, яким є вимога, визначається ціною предмета вимоги. У цьому випадку — вартістю витрат, пов’язаних із наданням послуги (демонстрації кінофільму).

Тепер порівняймо зобов’язання кінотеатру показати фільм і речі, які ми зазвичай називаємо грошима. В обох випадках ми маємо справу із сертифікатами (свідоцтвами). В одному випадку — це квиток в кіно, в іншому — це монета, банкнота, грошовий квиток або електронне повідомлення банківської системи електронних платежів. В обох випадках грошова ціна сертифіката визначається ціною предмета вимоги за цими сертифікатами. В обох випадках наявність сертифіката визначає наявність постачальників товарів і послуг — з одного боку, і власників сертифікатів, які мають можливість вимагати поставки товарів і послуг — з іншого. І, нарешті, в обох випадках ми маємо справу з вимогами, які є товарами.

Але є й відмінності: квиток в кіно дає можливість вимагати тільки демонстрацію кінофільму (і не дає змоги вимагати чогось іншого, приміром відвантаження каструлі бичків в томаті або копії з картини невідомого автора «Зустріч товариша Хрущова М. С. з доярками на колгоспній фермі»), та й то — демонструватимуть тільки раніше зазначений фільм у заздалегідь обумовленому місці і в заздалегідь обумовлений час. Тоді як монета, (банкнота і т. п.) дають можливість їх власникам придбати будь-яку цінність, виставлену на продаж, ціна якої не перевищує номінал монети (банкноти і т. п.), і при тому власники монети (банкноти і т. п.) можуть на свій розсуд здійснити це придбання в довільно обраному ними місці зараз або коли-небудь потім в довільно обраний ними момент у майбутньому. І все це тому, що монети (банкноти і т. п.), на відміну від квитка в кіно, мають купівельну спроможність.

Крім того, квиток в кіно і монета (банкнота і т. п.), як товари, відрізняються тим, що мають якісно різні споживчі властивості. Так, кінофільм має задовольняти особисті людські потреби кіноглядачів. Тоді як споживчі властивості монети (банкноти і т. п.) не мають ніякого стосунку до особистих людських чи виробничих потреб, а визначають специфічні особливості купівельної спроможності цих сертифікатів вимог, а саме їх особливості як засобів платежу і заощадження скарбів. Крім того, що ця грошова специфіка для різних валют має свої індивідуальні якісні та кількісні значення, так ще й ці значення (передусім кількісні) мають властивість із часом помітно змінюватись. На цій особливості монет (банкнот і т. п.) побудована вся сучасна міжнародна банківська торгівля валютами (ринок Форекс).

Ще відрізняється квиток в кіно від монети (банкноти і т. п.) тим, що ціна вимоги демонструвати кінофільм вимірюється не в квитках в кіно, а в грошових одиницях, в яких вимірюють монети (банкноти і т. п.). Тоді як монети (банкноти і т. п.) вимірюють або в їх власних грошових одиницях, або в грошових одиницях якихось інших монет (банкнот і т. п.).

Також квиток в кіно і монета (банкнота і т. п.) розрізняються тим, що квиток безпосередньо надає можливість вимагати показу кінофільму, а монета (банкнота і т. п.) формально можливості вимагати поставки будь-яких товарів і послуг не надає. По суті, ситуація має такий вигляд: власники монет (банкнот і т. п.) мають ввічливо попросити когось із постачальників товарів і послуг прийняти їхні монети (банкноти і т. п.) в обмін на потрібні їм товари і послуги, а вже постачальники вирішуватимуть, обміняти свої товари і послуги на ці монети (банкноти і т. п.) чи відмовити.

Зрозуміло, що в реальності все зовсім не так. Постачальники товарів і послуг за рідкісним винятком не можуть не вийти на ринок, і єдина мета, з якою вони це роблять, є придбання монет (банкнот і т. п.) в обмін на їхні товари і послуги. У той же час власники монет (банкнот і т. п.) можуть предмет своєї власності використати як засіб платежу (тобто вийти на ринок і щось купити), а можуть і не використати, тобто не вийти на ринок (тоді вони нічого не купуватимуть) і використати монети (банкноти і т. п.) як засіб заощадження скарбів (або придбати засоби заощадження скарбів замість того, щоб купити якісь товари або отримати якісь послуги). Вибір за покупцями. Тому не продавці (постачальники товарів і послуг) вибирають покупців — власників монет (банкнот і т. п.), а, як правило, покупці продавців. І не покупці прагнуть задовольнити вимоги продавців, а, за рідкісним винятком, продавці вимоги покупців.

Тому реальні ринкові відносини людей у своїй основі містять зобов’язання продавців товарів і послуг відносно своїх потенційних покупців і вимоги власників монет (банкнот і т. п.) до постачальників товарів і послуг. Саме тому монети (банкноти і т. п.) є сертифікатами вимог з поставки товарів і послуг, грошове вираження цін яких відповідає номіналу цих сертифікатів. Відповідно до цього передача грошей (монет, банкнот і т. п.) з рук в руки є переходом прав вимоги на товари і послуги, грошове вираження ринкових цін яких відповідає номіналу цих сертифікатів вимог.

Але повернемося до нашої монеті. Як ми вже розібралися, викарбувана державою монета була сертифікатом вимог держави з постачання потрібних їй товарів і послуг. Однак залишається питання: як цей сертифікат отримав купівельну спроможність? Тобто, як вийшло, що населення стало використовувати монети як засіб платежу та засобу заощадження скарбів?

У первісну епоху можливість щось вимагати від кого-небудь виникала, як правило, внаслідок нездатності однієї людина вчасно відповісти на подарунок іншої рівноцінним подарунком. Подарунок, який залишився без вчасної відповіді (компенсації), ставав довічним обов’язком — ніхто не враховував, багато чи мало ти завинив і наскільки ти запізнився з відповіддю (Мосс). Головне, що ти завинив.

У ті часи сенс виробництва (видобутку) матеріальних благ полягав у тому, щоб, задовольнивши свої потреби і потреби своїх близьких, придбати якомога більше цінностей, придатних для наступних дарувань. Родоплемінна знать у ту епоху змагалася в роздачі подарунків та організації розкішних бенкетів. Метою, яку переслідували аристократи, крім усього іншого, було прагнення знищувати суперників своєю безмежною щедрістю. Той, хто програвав цю гонитву марнотратства і розтринькування матеріальних благ, мусив або погодитися з тим, що він слабак, і визнати свою залежність від переможця або вбити того, хто взяв над ним гору.

Були, звичайно, і винятки з правил, приміром закон гостинності. Але в давнину було заведено проявляти щедру гостинність доти, доки не закінчиться заздалегідь визначений звичаєм час. Якщо, коли вийде термін, гість не йшов, щоб повернутися до своєї важкої і небезпечної подорожі (а в ті часи подорожі саме такими й були), то така людина з часом потрапляла в залежність від своїх господарів і, зрештою, могла перетворитися на домашнього раба (Мосс, Ґребер).

Антропологія володіє великим матеріалом, який свідчить, що первісна система змагального дарування, взаємодопомоги та обов’язкової подяки була основною причиною перебування великої частини тодішнього населення в довічній борговій залежності у своєї родоплемінної знаті. І те, що в наступну епоху надто довго зберігалася практика обкладання податками та різного роду повинностями тільки представників «третього стану» і аж ніяк не дворян та представників духовенства, а в наші часи — заможних і впливових вигодонабувачів офшорних фірм із багатомільйонними статками на доларових рахунках, є ще одним підтвердженням, що сучасна фіскальна система походить від первісної системи відтворення залежності рядових членів первісної общини (демосу) від їхньої родоплемінної знаті.

Стародавня держава, успадкувавши ставлення родоплемінної аристократії до перманентно зобов’язаного їй демосу, разом із цим успадкувала і вимоги до демосу щодо боргу, повернути який в принципі було неможливо. Тому піддані опинялися у вічному боргу перед державою. Виконувати цей обов’язок перед державою люди, як і в колишні первісні часи, мусили постачанням потрібних їхньому патрону матеріальних цінностей і наданням різних послуг. Тільки тепер, на відміну від первісної епохи, патроном для певних груп людей почала виступати не окрема людина, а новий суспільний інститут — держава.

Змінилося ще дещо. Тепер номенклатуру всього того, що потрібно було віддавати державі, визначав не звичай і не ті, хто це мав робити, як це нерідко відбувалося в первісну добу, а виключно сама держава. Коли державі це було потрібно, шляхом насильства вона змінювала професійну орієнтацію працездатного населення і галузеву структуру суспільного виробництва. Тільки після того, як і професійна орієнтація населення, і галузева структура виробництва почали відповідати вимогам держави, остання змогла перейти від системи натурального податку і примусової трудової повинності до системи державних закупівель. Із цього моменту виконання «священного обов’язку» перед державою отримало новий зміст: тепер за передані державі матеріальні цінності та надані послуги людям у відповідь стали дарувати красиві металеві монети, спеціально для цього викарбувані державою. Ці монети держава запропонувала вважати грошима, тобто предметом загальної купівельної спроможності. Сумнів у наявності грошових властивостей монет і відмова їх приймати як засіб платежу розглядався державою як образа її гідності, прояв невдячності щодо свого патрона, відмова від виконання свого обов’язку перед ним і прирівнювалося до спроби заколоту з усіма подальшими наслідками.

Стародавні держави могли забезпечити універсальну купівельну спроможність своїх вимог тільки застосовуючи переважно насильство. У ті часи майже повсюдно домінував натуральний спосіб ведення господарства, тому населення не мало особливої потреби в готівці. Ті незначні та рідкісні товари, що купувалися, найчастіше відпускалися в борг, який згодом виплачували такими самими або якимось іншими товарами. Крім того, різноманітні бирки та жетони місцевого вжитку часто використовувалися як готівковий засіб платежу (Ґребер, зокрема з посиланням на Альфреда Мітчелл-Іннеса).

Як ми вже казали, стійкий попит на гроші користується переважно у наймитів, але у стародавні часи ця категорія людей здебільшого складала незначний прошарок населення. Мало чим могла допомогти древнім державам і тодішня система оподаткування. Справа в тому, що в давнину вільні громадяни, як правило, не платили податки. Так було вже в стародавній Месопотамії. Також не платили податки своєму цареві перси в Перській імперії, не платили податків громадяни давньогрецьких полісів (приміром, громадяни Афін), дуже довго не платили податки громадяни Стародавнього Риму. Платити мусили тільки жителі завойованих міст і країн. Виняток становлять Стародавній Єгипет, імператорський Китай і частково держави Стародавньої Індії — там населення податки платило (Ґребер).

У той же час тодішня фіскальна система передбачала використання виготовлених державою сертифікатів як виняткових засобів сплати штрафів, зборів, пені та всякого роду інших нерегулярних грошових стягнень, чим також підкріплювала прямий насильницький примус створенням певного економічного інтересу та комерційної доцільності. Тому в разі, якщо обсяг державних витрат був не дуже великим, фіскальна система могла вельми істотно мотивувати використання населенням вимог держави як засобу платежу.

Крім того, інтерес до монети стимулювався і тим, що наймані солдати захоплений на війні видобуток продавали, як правило, за знайому їм монету. Тому той, у кого були монети, міг при нагоді дуже недорого купити що-небудь цінне і корисне для свого домашнього господарства.

Минув час, і система натурального господарства практично скрізь пішла в небуття. Різноманітні наймити повсюдно стали складати більшість населення, крім того повсюди утвердилася приватна власність, товарне виробництво, дворівнева банківська система із центральним банком на чолі і всеосяжна система оподаткування, що передбачає, крім усього іншого, визначені державою фіскальні стимули та преференції. Тепер вже нікого не доводиться переконувати і примушувати вчитися робити те, що потрібно державі, — всім і так все зрозуміло. Більше того, через те, що товарне виробництво за своєю природою зорієнтоване виключно на виробництво того, що можна продати (обміняти на сертифікати вимог держави), а сертифікати вимог держави — це саме те, що виготовляє виключно держава, до того ж сучасна держава є найбільшим закупником, то зрозуміло, що в наш час у справжніх капіталістичних країнах усі прагнуть передусім виробляти те, що у держави користується платоспроможним попитом.

З іншого боку, у світі розвинених країн різко зросла роль фіскальної системи як фактора створення і підтримки попиту на сертифікати вимог держави. Широка база оподаткування створює попит на випущені державою сертифікати набагато ефективніше, ніж грубий прямий примус (Рендал Рей). Більше того, тепер, як стверджує один з основних постулатів сучасної теорії грошей — ММТ (від англ. modern money theory), головною метою податкової системи стає «керування» національною валютою.

Єдине, що лишається від старих часів, так це насильство з боку держави. Але тепер його метою є примус до своєчасної та повної сплати податків національною валютою.

Тому, якщо в первісну епоху підпорядкованість чиїйсь волі (навіть якщо це була найавторитетніша й шанована людина в суспільстві) сприймалася як приниження, в епоху металевих грошей використання викарбуваної державою монети довгий час визнавалося більшістю населення нав’язаним обов’язком, то в сучасну епоху сертифікати вимог держави сприймаються як цілком нормальний і безумовно потрібний засіб платежу, до якого всі вже давно звикли. У наші часи держава вже не має потреби перейматися якістю матеріалу і зовнішнім виглядом сертифікатів своїх вимог.

Однак повернемося до вимог держави приймати ці сертифікати як засіб платежу. У сучасних грошей і старовинних монет із дорогоцінних металів спільним залишається те, що в обох випадках грошовим матеріалом виступають вимоги держави приймати ці сертифікати як засіб платежу. Саме ця вимога держави, яка отримала загальну купівельну спроможність, власне і є грошима.

Але сучасні гроші й старовинні монети з дорогоцінних металів мають і відмінності. Якщо я нічого не плутаю, то на принципову відмінність (принаймні, у нашій країні) вперше було вказано Людмилою Рябініною, професором одного з одеських вишів, у її монографії «Теорія сучасних грошей» та статтях. Але великою мірою найсерйознішою відмінністю, на погляд Рябініної, є те, що вартість матеріалу, з якого «виготовлені» сертифікати сучасних грошей, — електронної комунікації банківської системи електронних платежів — мізерно мала порівняно з вартістю товарів і послуг, для покупки яких ці сертифікати використовують. Тому на вартість витрат на створення сучасного грошового сертифіката прийнято нехтувати.

Ціна сучасних сертифікатів вимог держави визначається результатом співвіднесення маси товарів і послуг, а також маси засобів заощадження скарбів, запропонованих їхніми постачальниками, з одного боку, і сумою номіналів всіх сертифікатів вимог держави, які пропонують їм покупці, — з іншого: MV = PY + kR.

Відповідно до цього обіг грошей починається з розподілу пропозиції засобів платежу (M) між ринком товарів та послуг і ринком засобів заощадження: MyVy + MrVr = PY + kR, де: MyVy — номінальна вартість грошових транзакцій на ринку товарів та послуг, MrVr — номінальна вартість грошових транзакцій на ринку засобів заощадження.

При цьому за інших рівних умов більшої частини засобів платежу потребуватиме той ринок, на якому швидкість обігу грошей (V) нижча. Тобто, якщо протягом, приміром, року номінальна вартість грошових транзакцій на ринку товарів та послуг дорівнювала номінальній вартості грошових транзакцій на ринку засобів заощадження: MyVy = MrVr, то найбільша частина маси засобів платежу (M) була мобілізована тим ринком, на якому швидкість обігу грошей (V) була нижче.

У сучасній Україні власники засобів заощадження не поспішають їх продавати, тому ринок цих грошових засобів відрізняється не тільки мізерною пропозицією з боку продавців засобів заощадження, а й низькою швидкістю обігу засобів платежу. Тому в нашій країні значну частину засобів платежу відтягує на себе ринок засобів заощадження, а оскільки цьому намагаються завадити Нацбанк і особливо Державна фіскальна служба, то суб’єкти господарювання поспішають позбутися контрольованих державою безготівкових засобів платежу, намагаючись придбати замість них готівкові засоби платежу, контроль за обігом яких з боку держави є мінімальним. У випадку, коли ринок засобів заощадження відчуває надлишок або брак засобів платежу, рівновага встановлюється зміною цін на засоби заощадження (k).

Та невелика частина маси засобів платежу, яка попадає на ринок товарів та послуг, здатна більш-менш вдало задовольнити потреби ринку лише завдяки високій ефективності роботи СЕП Національного банку України, яка забезпечує неймовірно високу швидкість обігу грошей. Засоби платежу, що мобілізуються ринком товарів та послуг, беруть участь у визначенні купівельної спроможності національної грошової одиниці, яка дорівнює PY/MyVy.

Головним завданням сучасної держави у сфері грошового обігу є те, щоб у постачальників товарів і послуг був інтерес саме до тієї валюти, яку випускає держава їх власної країни. І тут визначальну роль відіграє сучасна фіскальна система з її широкою базою оподаткування.

І дійсно, навіщо, приміром, американській державі збирати податки, якщо вона, не зважаючи на наявність (або відсутність) податкових надходжень, може надрукувати будь-яку кількість доларів США — найкращої у світі валюти? Але тут відразу виникає питання: якою валютою тоді користуватимуться жителі США, якщо їм непотрібно буде платити доларами податки; чи залишиться після цього американський долар найнадійнішою валютою у світі і, врешті-решт, чи братимуть постачальники товарів і послуг долари США в американського уряду? Невідомо. Як небезпідставно стверджує ММТ, у сучасну епоху податки управляють грошима. Але дивлячись на те, що відбувається в грошовій системі України, ми змушені відзначити, що наші фіскали явно переслідують якусь іншу мету.

Користуючись нагодою, хочу сказати, що всі, хто цікавиться питаннями економіки, мають бути вдячними співробітникам фінансової групи ICU, які якісно переклали українською мовою і підготували до друку чудову книгу Рендала Рея «Сучасна теорія грошей». Не буде перебільшенням сказати, що ця книга, яку написав один із учнів славетного Гаймана Мінські, перевертає поширені уявлення з макроекономіки, серед більшості наших економістів, з голови на ноги. І, крім усього іншого, показує нам картину устрою сучасної банківської системи такою, якою вона є.

СУЧАСНА БАНКІВСЬКА СИСТЕМА

Історія металевих грошей налічує близько 2 700 років. Нам невідома точна дата їх появи, але нам точно відомо, коли їхній час закінчився: в неділю 15 серпня 1971 року, коли не працював жоден банк у світі, президент США Річард Ніксон у своєму виступі по телебаченню повідомив, що обмін доларів США на золото припиняється. Фіксація завершення ери металевих грошей відбулася на Ямайській конференції міністрів країн — членів МВФ у січні 1976 року.

На зміну металевим грошам остаточно прийшли сучасні гроші, які відрізняються від попередників не тільки матеріалом своїх сертифікатів, а й матеріалом грошових властивостей. Монета була безпосередньо сертифікатом вимоги держави, а ось те, що сьогодні використовують як гроші, не є вимогами держави.

Сучасна держава в особі свого центрального банку емітує зобов’язання центрального банку, які в результаті декількох юридичних процедур і певної кількості бухгалтерських проводок зараховуються на рахунки державного казначейства, що відкриті в системі бухгалтерського обліку системи електронних платежів центрального банку (СЕП).

Зрозуміло, що СЕП центробанку — це не що інше як реєстр власників зобов’язань центрального банку. Зазвичай реєстри власників прав на вимоги може складати і вести хто завгодно, але не самі виконавці зобов’язань Натомість сучасні центробанки, порушуючи це загальне правило, самі складають і ведуть реєстри своїх зобов’язань. Тому їм ніщо не заважає ставити на облік в СЕП стільки своїх зобов’язань, скільки їм треба, встановлювати таки правила внесення змін у ці реєстри, які їм подобаються, і розподіляти свої зобов’язання серед їхніх власників так, як центробанки вважають за потрібне. Тобто, називаючи речі своїми іменами, сучасний центральний банк, по-перше, гроші робить не з дефіцитного дорогоцінного металу, а з «повітря» і, по-друге, правила роботи з «виготовленими» ним грошима (правила грошових розрахунків) встановлює цілком самостійно і самовладно.

Сучасний центральний банк є одночасно банком держави, банком банків та банківським регулятором. Зрозуміло, становлення центрального банку сучасного типу забрало певний час. Банк Англії — перший в історії справжній центральний банк, який у подальшому послужив зразком для створення центробанків в інших країнах світу, заснувала у 1694 році група впливових і заможних лондонських банкірів, які змогли сформувати стійку коаліцію з партіями, що контролювали тодішній англійський парламент. У ті часи в Англії право голосу мали лише заможні чоловіки, тобто голосувало менш ніж 10 % населення, тому представники крупного бізнесу мали можливість безпосередньо брати участь у політиці й управлінні державою. Після перемоги Славної революції 1688 року англійська держава була «приватизована» певними групами місцевих олігархів. Парламентські вибори в тій ситуації слугували механізмом безкровної зміни влади однієї групи «приватизаторів» держави на іншу (Чарльз Каломиріс і Стівен Габер).

У ті часи англійські монархи мали владу дещо більшу, ніж сьогодні, і без їхнього дозволу створення такої установи, яку бажали собі мати засновники банку Англії, було неможливо. Король Вільгельм ІІІ погодив створення банку за умови, що той надаватиме потрібні королю та його наступникам позики (Каломиріс і Габер). Чому королю були потрібні кредити? Річ у тім, що мало хто з володарів європейських країн мав такі безмежні й легкодоступні запаси дорогоцінних металів, які свого часу були у розпорядженні царів Лідії. В епоху металевих грошей сертифікати вимог держави робили або з монетного металу, або з паперу. Найбільшу купівельну спроможність мали сертифікати вимог, виготовлені з дорогоцінних металів, яких страшенно не вистачало. Справа не тільки в тім, що в Європі не було чималих покладів золота і срібла. Головне було те, що володарі європейських країн мусили весь час з кимось воювати, бо ситуація була така, що або ти підкорюєш своїх сусідів, або вони підкорюють і, скоріше за все, знищують тебе. Як відомо, ведення війн потребує фінансування значних видатків протягом короткого часу. Зазвичай фіскальна система нездатна в стислий термін мобілізувати суму грошей, яка потрібна для фінансування бойових дій. Погіршувало ситуацію ще й те, що, принаймні з часів Стародавнього Риму, у торговельних відносинах Європи з країнами Сходу спостерігався постійний і чималий дефіцит торговельного балансу. Європа весь час, щонайменше до ХІХ ст. потерпала від відтоку монетного металу, який врешті-решт осідав переважно в Індії (золото) і в Китаї (срібло) (Фернан Бродель, Ґребер). Тому керівники європейських держав мусили час від часу позичати монетний метал у тих, хто його, по-перше, мав і, по-друге, був згоден дати в борг.

Банк Англії був створений як єдиний в країні акціонерний комерційний банк, який до того ж мав обов’язок кредитувати уряд короля. Безумовно, такі позики були вигідні банку. Про це свідчить хоча б звичай керівників банку регулярно сплачувати бонуси чиновникам державного казначейства. Край цьому звичаю було покладено лише у 1797 році прем’єр-міністром Вільямом Піттом (молодшим) (Каломиріс і Габер). Розповідають, що, на відміну від багатьох своїх сучасників, Пітт (молодший) дуже негативно ставився до корупції.

У подальшому винятковий політичний вплив і пріоритетний правовий статус дозволив банку Англії отримати нові ексклюзивні повноваження: у 1833 році банк став банкнотно-емісійним центром держави, у 1854 році розпочав проводити розрахунки між іншими комерційними банками (до того це робив незалежний кліринговий центр) і приблизно у цей же час банк Англії де-факто став кредитором в останній інстанції. При цьому весь цей час власниками банку в кінцевому підсумку залишались приватні особи.

Але із запровадженням у Великій Британії загального виборчого права політичний ландшафт держави почав змінюватись, і в 1945 році вперше в історії країни до влади прийшла партія профспілок. Лейбористський уряд розпочав здійснювати програму широкої націоналізації підприємств різних галузей економіки. Планували вони також і націоналізацію банківської системи. Розпочали це лейбористи з банку Англії (1945 рік). А вже у 1946 році після того, як банку було доручено регулювати банківську систему (раніше це робив парламент країни), стало зрозуміло, що подальша націоналізація банківської системи вже зайва — комерційні банки і без цього стали достатньо керовані державою. У подальшому британська модель здійснення впливу держави на економіку країни специфічними засобами регулятора банківської системи поширилась на весь світ і діє донині (Каломиріс і Габер). Історія банку Англії наглядно свідчить, що принцип незалежності сучасного центрального банку від держави — це така сама фікція, як і твердження щодо незалежності сучасних комерційних банків від свого центробанку.

Але повернемося до грошей, які потрапили на рахунки державного казначейства. Центробанк за розпорядженням казначейства переводить свої зобов’язання з рахунків казначейства на рахунки комерційних банків, відкритих у СЕП, для зарахування грошей на рахунки відповідних клієнтів цих банків. Банки на рахунки клієнтів зараховують свої власні зобов’язання, які забезпечені отриманими зобов’язаннями центрального банку.

Зобов’язання комерційних банків перед своїми клієнтами є передусім борговими. Банки зобов’язуються виплатити свої зобов’язання видачею випущених центральним банком купюр та білонної монети (готівковими зобов’язаннями центробанку) або перерахуванням грошей на інший рахунок (у себе або в іншому банку). Для того щоб виконати свої зобов’язання перед клієнтом і перевести гроші на рахунок в іншому банку, банк платника дає доручення центробанку передати частку приналежних йому зобов’язань центрального банку на користь певному іншому банку. Центробанк і собі на виконання доручення свого клієнта (і свого зобов’язання перед ним) зменшує сальдо рахунку банку — платника в СЕП і, відповідно, в тій самій СЕП збільшує сальдо рахунку банку — одержувача грошей. Якщо ж у банку платника не вистачає зобов’язань центробанку, і центральний банк (і банк — отримувач платежу) відмовляє йому в наданні кредиту або банк платника сам відмовляється від такого кредиту, то такий банк не в змозі виконувати свої грошові боргові зобов’язання і врешті-решт невдовзі може стати неплатоспроможним.

Є така думка, що комерційні банки здатні необмежено збільшувати грошову масу. Спричиняє це, мовляв, те, що скільки б банки не надавали грошей у кредит — все одно позичальникам не залишається нічого іншого як розміщувати отримані гроші в яких-небудь банках. Тому, з погляду банківської системи, скільки б загалом банки грошей не випустили (видали у кредит), все одно всі ці гроші залишаться у тій самій банківській системі.

Ілюзія того, що комерційні банки здатні створювати необмежену кількість грошей, підтримується практично автоматичним наданням коштів рефінансування з боку центробанку. Якщо ж автоматичного рефінансування немає, як, приміром, в Україні, то немає і враження, що комерційні банки здатні здійснювати нічим не обмежену емісію грошей. «Робити з повітря яку завгодно кількість грошей» — цілковита монополія центрального банку. Комерційні банки самостійно без допомоги центрального банку «робити гроші з повітря» можуть, але на обмежений термін і в дуже обмежених обсягах.

Центральний банк не тільки час від часу «робить» нові гроші, а й систематично знищує наявні. Як ми вже казали, в Україні домінує тенденція до накопичення готівкової гривні (готівкових зобов’язань НБУ) поза банківською системою. Витік готівки з банківської системи відбувається через обмін безготівкових зобов’язань банків, що належать їхнім клієнтам, на готівкові зобов’язання Нацбанку України з кас банків. У разі, якщо в касі банку недостатньо готівки, банк звертається до НБУ з проханням в обмін на частину безготівкових зобов’язань НБУ, що належать цьому банку, надати готівкові зобов’язання Нацбанку України. Основна частина готівки, як ми знаємо, залишає банківську систему, натомість повернуті НБУ його безготівкові зобов’язання Нацбанк України знищує. Внаслідок чого зменшується безготівкова грошова база — маса безготівкової гривні в обігу і залишки на рахунках комерційних банків у СЕП.

Банк «Аркада» і девелопери, які здійснюють будівництво житла за кошти населення, забезпечують наявність зворотного процесу. Готівку, яку наші клієнти вносять до каси нашого банку, ми інкасуємо, тобто або обмінюємо в інших банках на безготівкові зобов’язання НБУ (зазвичай готівка оцінюється трохи дорожче, ніж безготівкові зобов’язання), або робимо цей обмін з Національним банком. Нацбанк України отриману готівку тимчасово виводить з обігу, а замість неї на ту саму грошову суму емітує свої безготівкові зобов’язання. Як наслідок, збільшується безготівкова частина грошової бази, безготівкова грошова маса в обігу і залишки на рахунках комерційних банків у СЕП.

Щодо зобов’язань центробанку, то, по-перше, вони є обіцянкою центрального банку перенести за дорученням свого клієнта (комерційного банку, який є власником його зобов’язання) позитивне сальдо з рахунку клієнта на який-небудь інший, зазначений клієнтом рахунок в системі рахунків СЕП центрального банку і, по-друге, обіцянкою обмінювати комерційним банкам свої готівкові зобов’язання на еквівалентну суму своїх безготівкових зобов’язань (врахованих у системі бухгалтерського обліку СЕП), і навпаки — свої безготівкові зобов’язання на свої ж готівкові зобов’язання. Нічого іншого зобов’язання центрального банку собою не представляють. Тобто зобов’язання центробанку не є борговими, він не має повернути кредитору якесь майно — центральний банк зобов’язується тільки провести в реєстрі власників зобов’язань центробанку якусь одну певну облікову операцію зі строго обмеженого центральним банком переліку дозволених операцій в СЕП.

Безготівкові зобов’язання центрального банку — це вельми специфічна валюта. Її головна особливість навіть не в тому, що це не боргове, а операційне зобов’язання, а в тому, що надійність зобов’язань центробанку (властивості їхньої купівельної спроможності) значно міцніше, ніж надійність зобов’язань комерційних банків — центральний банк, на відміну від комерційних банків, завжди здатен виконати свої готівкові і безготівкові неборгові операційні зобов’язання.

Іншою особливістю безготівкових зобов’язань центробанку є те, що доступ до цієї валюти мають тільки комерційні банки і державне казначейство. Хоч би які скарби світу ви пропонували, шановний читачу, ви все одно не зможете купити безготівкових зобов’язань Федеральної резервної системи США, навіть із номіналом тільки в один долар, якщо тільки Федеральний резерв не визнає вас своїм клієнтом. Найімовірніше, максимум, що, можливо, вам вдасться зробити для захисту своїх накопичень, так це обміняти безготівкові зобов’язання якогось американського комерційного банку на зобов’язання Державного казначейства США (тобто зобов’язання одного клієнта ФРС на зобов’язання іншого), і не більше. До речі, зазвичай всі уряди світу свої валютні резерви зберігають саме у державних (казначейських) зобов’язаннях країн, валюта яких відрізняється найкращою купівельною спроможністю. Зрозуміло, що у часи металевих грошей валюти, подібної до безготівкових зобов’язань центрального банку, не існувало.

Але повернемося до руху безготівкових зобов’язань центрального банку. Коли суб’єкти господарювання дають своїм банкам доручення на перерахування коштів у сплату податків, банки зменшують на відповідну суму свої зобов’язання перед цими клієнтами (платниками податків) і на ту саму суму дають доручення центробанку перерахувати зобов’язання цього центробанку, що належать цим банкам, на користь держказначейства. Як наслідок, скорочується грошова маса, тобто грошей у суб’єктів господарювання і банків стає менше. Якби держава не мала ніяких видатків, а тільки збирала податки, то рано чи пізно грошей в обігу не залишилося б зовсім. Тільки завдяки видаткам держави у грошовому обігу є гроші. При цьому, якщо видатки держави перевищують надходження від податків, то грошова маса збільшується. Якщо видатки менше, ніж надходження від податків — зменшується (Рей).

А тепер повернемося до сучасних банківських зобов’язань. Тут треба відмітити, що в наші часи суб’єктність банківських клієнтів відносно тих, хто несе перед ними банківські боргові та операційні зобов’язання, досить формальна: і клієнти комерційних банків, і самі банки, як клієнти центробанку, можуть проявляти свою волю і щось вимагати від своїх контрсуб’єктів тільки в межах інструкцій, затверджених центральним банком країни. До речі, це одна з причин, чому деякі люди вважають за краще мати справу з готівкою — готівкові гроші дають змогу людині бути повноцінним суб’єктом розпорядження своїми грошима.

У той же час центробанк, будучи органом державної влади, своїми численними циркулярами прагне затвердити забезпечені ним зобов’язання комерційних банків як винятковий та обов’язковий засіб платежу. І, зрозуміло, що підконтрольні центробанку комерційні банки старанно виконують його вимоги. Тобто те, що формально є зобов’язаннями комерційних банків, реально реалізує себе як вимога держави приймати ці зобов’язання як засіб платежу. Тому зрештою у формі зобов’язань комерційних банків (і зобов’язань центрального банку) ми маємо вже відому нам вимогу держави приймати відповідні банківські зобов’язання як винятковий засіб платежу.

До речі, одним із проявів розбіжності форми і змісту сучасних грошей є те, що сучасна держава (в особі свого центрального банку) часто-густо сама собі позичає гроші (позичальником виступає державне казначейство). Тобто держава здійснює те, що юристи називають юридичною фікцією. Але найцікавіше те, що кредитує себе держава під певний процент. За цими зобов’язаннями держава в особі казначейства зобов’язується повернути з відсотками отримані від центрального банку його операційні безготівкові зобов’язання. Боргові зобов’язання держави (зобов’язання казначейства), будучи процентними зобов’язаннями, стають фінансовим активом, який залюбки у держави (центрального банку) купують учасники фінансового ринку. І після цього вони ще й стверджують, що категорично не сприймають корупцію!

В результаті такої мудрованої операції держава (в особі центрального банку) в обмін на свої процентні боргові зобов’язання (зобов’язання казначейства) отримує знову ж свої, але цього разу вже безпроцентні зобов’язання (безготівкові зобов’язання центрального банку). Процентні зобов’язання держави обслуговуються казначейством коштом податкових надходжень і «запозичень» від центрального банку. Уряд України у такий спосіб поповнює свої валютні резерви, а уряд Сполучених Штатів, серед всього іншого, підтримує приплив інвестицій з-за кордону і фінансує дефіцити торгового балансу своєї країни.

Сучасний центральний банк, з одного боку, вливає гроші в економіку (передусім за допомогою оплати державних закупівель), а з іншого, виводить гроші з економіки (насамперед за допомогою збору податкових надходжень та їх акумуляції на рахунках державного казначейства). Робить все це центробанк, спираючись на мережу підконтрольних йому комерційних банків, об’єднаних у СЕП. При цьому всі комерційні банки країни незалежно від форми власності та країни походження їхніх власників де-факто є агентами центрального банку і діють суто в межах його інструкцій. Саме тому сучасні банки передусім є розрахунково-касовими установами, які реалізують політику свого центрального банку в галузі грошового обігу. Депозитно-кредитною установою сучасний банк може бути тільки за умови, що він вже є розрахунково-касовим центром, включеним в мережу СЕП центрального банку.

Європейські банки протягом більшої частини періоду, який припадає на епоху металевих грошей, правду кажучи, не мали свого банку для банків, не було в них своєї єдиної системи оперативного бухгалтерського обліку операцій, що проводяться банками та їхніми клієнтами, і тим паче вони не знали, що таке банківський нагляд державного регулятора. Проте між банками минулих часів і сучасними банками спільного не так вже й мало.

Насамперед треба зауважити, що всі банкіри, починаючи з часів Стародавньої Греції, заробляли свої гроші не «майнингом» валют в якихось таємничих лабораторіях, а наданням послуг своїм клієнтам з обміну валют, зберіганням грошових вкладів, управлінням грошима клієнта, перерахуванням (видачею з каси) клієнтських грошей за дорученням клієнта, наданням своїм клієнтам грошей в борг.

При цьому головним у банківському бізнесі завжди було задоволення платоспроможного попиту на послуги з операцій з грошима (валютами). Таким чином, змістом банківської справи є найрізноманітніші операції з грошима, які або належать клієнту, або надаються йому банком у користування. Зрозуміло, що операції з депозитами і кредитами не охоплюють увесь спектр можливих операцій з грошима.

У часи металевих грошей ці операції виконували і банки, і установи, які навряд чи можна було назвати банками. Тоді не було чіткої межі між банками та небанківськими фінансовими установами. Сьогодні вона є. Сучасні банки — це передусім установи, які надають розрахунково-касові послуги та мають кореспондентський рахунок у СЕП центрального банку.

Але не кожна установа, яка надає розрахункові послуги та має кореспондентський рахунок у СЕП центрального банку, є комерційним банком. Головною метою діяльності комерційного банку є отримання прибутку шляхом надання послуг своїм клієнтам з обміну валют, зберігання грошових вкладів, управління грошима клієнтів, з розрахунково-касового обслуговування, з надання своїм клієнтам грошей у користування. Тобто справжній банк (як у минулому, так і в сучасні часи) є комерційною установою, яка заробляє свої гроші шляхом задоволення платоспроможного попиту на послуги з операцій з грошима (валютами). Разом з тим, комерційні установи, які не мають рахунку в СЕП центрального банку та не надають розрахунково-касових послуг, не є справжніми банками.

У різні періоди часу в різних частинах Європи з огляду на різні обставини і особливості наявної комерційної кон’юнктури в діяльності місцевих банків переважали ті чи інші види банківського бізнесу. Комерційні банки за часів монетно-грошової системи так само, як і сучасні, завжди прагнули робити бізнес і заробляти, працюючи з грошима і надаючи клієнтам весь спектр традиційних банківських послуг. Крім обміну валют, найзатребуванішою послугою в часи існування монетно-грошової системи було надання клієнтам потрібного їм фінансування. У разі, якщо клієнт не чекав гарантовано високого прибутку — це найчастіше була участь у прибутках; якщо розраховував на високий прибуток, то це була позика під відсоток. Зрозуміло, що в ті часи (як, втім, і нині) банкіри воліли мати справу з тими, хто обґрунтовано очікує великих прибутків. І треба сказати, що таких клієнтів було немало.

По-перше, ними були держави тодішньої Західної Європи. Не в усіх банкірів тоді вдало складався бізнес — як приклад, сумна доля банкірського дому Барді і Перуцці і деяких інших, але загалом справи йшли непогано. По-друге, це були торговельні підприємства. Так, за часів пізнього Середньовіччя хороші прибутки приносила торгівля Півночі і Півдня Європи, коли слаборозвинена і бідна Північна Європа завалила ринки багатого Середземномор’я дешевими і низькоякісними товарами. Своєю чергою багаті Південноєвропейські торгові і промислові центри були орієнтовані переважно на високоприбуткову торгівлю з успішними і розвинутими країнами Сходу. Спочатку це була торгівля через країни Леванту, а починаючи з XVI ст., — переважно дальня морська торгівля, кредитування якої дало змогу казково розбагатіти тодішнім італійським, голландським та німецьким торговим банкам (Бродель, Ґребер).

Історикам добре відомий факт, коли значна частина іспанських галеонів, наповнених американським сріблом, йшла не в Європу, а через Тихий океан до берегів Китаю. Іспанська держава була по вуха в боргах перед консорціумом європейських фінансистів, очолюваних генуезькими банкірами. Спроба повторити те, що раніше зробила англійська корона з нещасними Барді і Перуцці, королю Іспанії не вдалася, тому йому довелося платити по кредитах. А платити, крім як дорогоцінним металом Нового Світу, йому було нічим.

У той самий час, у XVI ст., на іншому кінці євразійського континенту — в Китаї, в якому тоді правила династія Мін, збільшувалось населення, підвищувався його добробут, але катастрофічно не вистачало монетного металу, а саме срібла. Срібні копальні в самому Китаї і сусідніх країнах на той час вичерпалися, залишалося тільки одне — різко нарощувати експорт порцеляни, шовку та інших традиційних китайських товарів, які, до речі, дуже непогано продавалися в Європі. Натомість із усього того, що могли запропонувати європейці, Китай цікавило тільки срібло. Прибутковість торгівлі з Китаєм посилювалася різницею цін на срібло в Європі і Китаї. У Китаї ціни на срібло в XVI ст. були удвічі вищі, ніж в Європі (Бродель, Ґребер). Зрозуміло, що срібло для надання кредитів торговельним підприємствам європейські банкіри отримували від іспанської корони.

Приблизно в той самий час розгорнулася широкомасштабна і не менш прибуткова торгівля Португалії з країнами регіону Індійського океану, предметом якої  були переважно спеції та прянощі. При цьому поставлялися вони не тільки в Європу. Так, удвічі більше, ніж Європа, спецій та прянощів споживала Індія, також неймовірну кількість цього товару купував Китай і прилеглі до нього країни. Зрозуміло, що найактивнішу допомогу португальські королі отримували від банкірів з Генуї.

Португалія швидко зруйнувала монополію арабів на торгівлю спеціями та прянощами, після чого ця торгівля була суцільно монополізована європейцями (спочатку голландцями, а потім англійцями). Основною валютою в розрахунках тут стало золото, що вивозилося з африканського Золотого Берега (надалі, з Бразилії) (Джованні Аррігі, Бродель).

Потім була епоха колоніальних захоплень та інших численних досить прибуткових заходів, характерних вдалим поєднанням кредитування європейських держав банками Західної Європи і банківським кредитуванням міжнародної торгівлі і всього, що було із цим пов’язано. Досягнуті банкірами успіхи сприяли тому, що до другої половини XIX ст. банкіри Заходу упевнились в тому, що в світі може і має бути тільки один спосіб фінансування клієнта — грошова позика під заздалегідь визначений відсоток, яка забезпечена твердою заставою (так вважав, приміром, і наш земляк — неабиякий фахівець у банківській справі Микола Бунге). Зрозуміло, що і банк, на їхню думку, мав бути передусім депозитно-кредитною установою.

Але час, коли отримувати великі прибутки мали можливість усі або майже усі, минув. Нині чиїсь великі прибутки часто-густо супроводжуються збитками багатьох інших суб’єктів економіки. Тому, починаючи з 70-х років ХХ ст., дедалі частіше чуємо слова: «Наша економіка перебуває у стагнації». Розвиток справ за останні майже п’ятдесят років продемонстрував, що це не якесь непорозуміння або певна тимчасова аномалія. Судячи з усього, доба великих прибутків завершилася і, цілком можливо, що назавжди, принаймні, якщо нічого не робити для її повернення. Остаточне сподівання на те, що кредитування під відсоток здатне змінити наш світ на краще, поховала криза 2007-2008 років. Тепер, як свого часу сказав колишній міністр фінансів США Ларрі Саммерс, все, що нам лишилося, — це надувати фінансові бульбашки.

До речі, мусульманські банки, які не надають кредити під відсоток, а використовують інший спосіб поворотного фінансування — частку у прибутках, від кризи 2007-2008 років практично не постраждали.

В Україні ситуація не краща, ніж будь-де, і тому, очевидно, українським банкам не варто сподіватися на рясні та сталі процентні доходи, принаймні у найближчі десятиліття. Проблема в тому, що нині в країні практично немає клієнтів, які можуть розраховувати на стабільно великі прибутки. А ті лічені поодинокі високоприбуткові клієнти, що залишилися, або мають протиправну діяльністю, або геть закредитовані, або ж чудово обходяться без банківських кредитів. Щодо операцій із державним боргом, то тут з кожним роком ситуація стає дедалі ризикованішою і небезпечнішою.

Дуже спрощеним є пояснення того, що сталося зі світовою економікою: внаслідок того, що вимоги капіталізму змушують підприємців випускати ті товари, які приносять максимальний прибуток, а прибуток збільшується, в першу чергу, за рахунок зниження виробничих витрат на одиницю виробу (у тому числі це стосується й витрат на оплату праці), то платня, яку сплачують сучасним робітникам, по відношенню до сучасних цін, стала занадто малою.

Люди воліють купувати все, що їм потрібно для нормального й гідного способу життя, та готові для цього повноцінно працювати, але підприємці не можуть їм платити відповідну заробітну плату, яка б відповідала реальним цінам на предмети повсякденного вжитку, житло, медичні послуги та освіту дітей. А як немає платоспроможного попиту, то немає й продажу товарів та послуг і, відповідно, немає прибутків. А як немає прибутків, то ні в кого з підприємців немає інтересу брати в банках кредити та сплачувати відповідні проценти. І, як ми вже зазначали, криза 2007-2008 років показала необґрунтованість надій на те, що платоспроможний попит з боку споживачів можна довго та безкарно підтримувати зростанням їх процентних боргів. Очевидно, спричиняє все це слабкий попит на працю найманих працівників і низький платоспроможний попит на продукцію товаровиробників. Як наслідок, у капіталістів надто мало справжніх конкурентів, і це тільки ще більше погіршує ситуацію.

Треба сказати, що світова капіталістична економіка із цією проблемою стикалася вже кілька разів, і щоразу після чергової світової війни в багатьох країнах світу ситуація приходила на деякий час до норми. Набутий за останні сто років досвід дає змогу спробувати цього разу обійтися без нової світової війни. Для цього треба робити те, що, правду кажучи, й робили уряди всіх країн у стані війни (звичайно, без того, щоб знищувати міста і села, вбивати і калічити людей). А робили вони всі одне й те саме — збільшували державні витрати коштом емісії вимог держави таким чином, що в результаті отримували гарантовану зайнятість всього працездатного населення і повне завантаження виробничих потужностей.

Так, здебільшого спостерігалися інфляція, товарний дефіцит, падіння реальних доходів населення, але були й поодинокі вдалі приклади. Як ми вже говорили, функції грошей у нашому світі виконують вимоги держави до постачальників товарів і послуг. Тому, якщо держава вимагає товарів і послуг там, де вони є чи можуть бути виготовлені і надані, то проблем немає. Досвід показує, що, якщо гроші йдуть до вільних виробничих потужностей і не менш вільної кваліфікованої робочої сили, можна з високим ступенем імовірності уникнути будь-яких негативних наслідків.

Як писав Джесс Маєрсон, громадський активіст та публіцист із Нью-Йорка: «Мільйони людей бажають працювати, і є безліч роботи, яку треба виконати, — усе очевидно й просто. Це зовсім не радикальна ідея, як може здатися. Вона схожа на ту, яку реалізувало федеральне Управління громадських робіт, здійснюючи політику “Нового курсу” за президента Рузвельта...» (цитату наводить Рей).

Погодьтеся, складається дуже дивна ситуація: декілька тисячоліть держава нав’язувала людям гроші, які сама ж і випускала, змушувала людей ці гроші приймати і використовувати, стимулювала розвиток ринків і т. п. А тепер, коли держава врешті-решт домоглася того, що без її грошей вже ніхто не уявляє собі життя, вона раптом розгублено зупинилась. Можливо, причиною такої поведінки держави є розбіжність форми і змісту сучасних грошей, про що ми вже казали. Річ у тім, що на цій розбіжності тримається весь величезний ринок операцій з державним боргом. На цьому ринку люди заробляють непогані гроші. Водночас, прямі державні інвестиції в економіку здатні цей ринок суттєво підірвати, що, зрозуміло, не всім може подобатись. 

БАНК ЧИ НЕ БАНК?

У 2005-2006 роках на прохання президента України Віктора Ющенка групою фахівців банку «Аркада» під керівництвом Володимира Поляченка було розроблено детальну концепцію реалізації програми «Державної підтримки забезпечення громадян житлом та розвитку житлового будівництва» та підготовлено відповідний законопроект, який було внесено до парламенту великою групою депутатів, що складалася з представників найрізноманітніших партійних фракцій. Основна ідея програми полягала в тому, щоб у процесі розв’язання проблеми забезпечення населення житлом зробити житлове будівництво тим локомотивом, який потягне за собою всі інші галузі промисловості.

Розглядаючи різні варіанти можливого способу фінансування програми, ми дійшли висновку, що наявний рівень доходів переважної маси населення не дозволяє використовувати іпотечні кредити як єдиний або переважний спосіб фінансування програми. Домінантним має бути тільки безповоротний спосіб фінансування, тобто в країні потрібно запровадити системи субсидування населення з метою купівлі житла, що будується. Передбачалось, що малозабезпеченим громадянам надаватимуться субсидії на всю вартість житла (площа якого має бути визначена державою), а більш забезпеченим — тільки на частину цієї вартості. Крім того, було зрозуміло, що єдиним джерелом фінансування програми, розрахованої на будівництво великої кількості житла одночасно у всіх регіонах країни, можуть бути лише безповоротні кошти емісії Національного банку. Треба сказати, що головна роль в реалізації наміченої програми відводилася центральному банку та Міністерству фінансів країни. Передбачалося, що вони здійснюватимуть загальне керівництво реалізації програми, а виконувати поставлені програмою завдання будуть банки, уповноважені на це Національним банком України.

Під час розробки програми особлива увага була приділена нейтралізації курсових та інфляційних ризиків. У ті роки, до кризи 2008 року, це не представляло великої проблеми, оскільки тоді ще працював потужний будівельно-індустріальний комплекс, досить сильно представлений у всіх регіонах країни, який десь на 90 % (а то і більше) спирався на місцевих постачальників. Ідея полягала в тому, щоб, використовуючи уже створений банком «Аркада» інструментарій та нові, спеціально розроблені для цієї програми процедури, забезпечити, по-перше, цільовий характер використання грошей програми, по-друге, зацікавити одержувачів субсидій вносити на будівництво свого житла ще й свої особисті заощадження (передбачалося право людини придбавати додаткові квадратні метри житла), що мало забезпечити приплив іноземної валюти, накопиченої населенням. І, по-третє, забезпечити промисловим підприємствам країни сталий збут їхньої продукції, що мало забезпечити приплив інвестицій у промисловість зокрема й в іноземній валюті.

На той час ми вже набули достатнього досвіду управління фондами фінансування будівництва (ФФБ) та іпотечного кредитування їх учасників. Все це ми максимально використовували під час розробки концепції реалізації цієї програми. Фонд будівництва, яким керує банк, дозволяє організувати ефективне фінансування масштабних будівельних проектів, що дещо пізніше наш банк продемонстрував, приміром, у ході будівництва київських житлових масивів «Молодіжний квартал», «Патріотика» та «Еврика».

Як мені сказав у 2007 році один співробітник Світового банку, ФФБ — це винятково українська фінансова інновація, більше ніде у світі нічого подібного немає. ФФБ, за деяким винятком, — це той самий відкритий пайовий інвестиційний фонд, тільки замість паїв на його балансі враховуються квадратні метри житла, а замість грошового доходу учасники отримують заздалегідь обране житло.

Дуже важливим інструментом управління грошовими потоками ФФБ є своєчасна зміна поточних значень цін на квадратні метри житла. Розроблена спільно з девелопером цінова політика, покликана привести показники вхідних грошових потоків фонду відповідно до кількісних показників вимог до вихідних грошових потоків. Динаміка зміни цін стимулює учасників ФФБ вносити гроші тоді, коли вони потрібні для покриття поточних потреб будівництва.

Контроль за використанням коштів, внесених учасниками фонду, — це інший важливий момент у роботі управителя ФФБ. Девелопер, його підрядники та субпідрядники проводять розрахунки між собою в обов’язковому порядку тільки на відкритих у нашому банку рахунках. Це дозволяє звести до мінімуму імовірність використання коштів фонду на сторонні цілі.

Деякі учасники ФФБ свої зобов’язання перед фондом фінансують коштом наданих нами кредитів під заставу їхнього житла, що будується. Як правило, такі кредити беруть ті клієнти, які мають у своїй власності певні відносно коштовні активи. Найчастіше після заселення у побудоване з нашою допомогою житло позичальники виплачують видані нами кредити коштами, що були отримані завдяки реалізації цих активів. Тож, не дивлячись на те, що кредити ми надаємо на дуже тривалі терміни, середня тривалість «життя» такого кредиту зазвичай не перевищує трьох з половиною років, а таких позичальників, як правило, не буває більше 10 % від загального числа учасників ФФБ. Проблемна заборгованість за цими кредитами становить величину значно меншу одного відсотка кредитного портфеля.

Однак повернемося до нашої програми «Державної підтримки забезпечення громадян житлом та розвитку житлового будівництва». Десь у 2007 році після довгих дискусій та обговорень в президентській адміністрації, зокрема за участю фахівців Національного банку, було вирішено відмовитися від винаходу «специфічно українського велосипеда», тим більше, що урядовці з Кабінету Міністрів попереджали, що економіка і так добряче «перегріта» і має трохи «охолонути». Судячи з виступів тодішніх представників НБУ, у 2007-2008 роках найбільше вони побоювались різкого сплеску інфляції. Більше нічого поганого у ті роки вони не очікували.

Щодо проблеми доступності житла, то було запропоновано розв’язувати її більш традиційним способом — розвитком іпотечного кредитування і вжиттям заходів щодо зниження процентних ставок за такими кредитами. Тим паче міжнародні інвестори висловили готовність надати практично необмежене фінансування на більш ніж прийнятних умовах. Особливо низькими відсоткові ставки були по кредитних ресурсах у швейцарських франках.

Що було далі, відомо всім. Найбільше постраждали ті, хто взяли кредити у швейцарських франках, відносно якого курс гривні впав особливо сильно. Ну і, зрозуміло, зростання курсу іноземних валют до гривні своїм наслідком, крім усього іншого, мало ще й суттєвий ріст цін.

На жаль, після того, як восени 2008 року розпочалася валютна криза, ніхто в уряді навіть не зробив спроби зрозуміти, чому так сталося, і наскільки їхні тодішні уявлення про економіку відповідали дійсності. Тим паче ніхто не переймався питаннями, чи можна якось виправити ситуацію без того, щоб терміново взяти чергову позику в МВФ і спробувати загасити полум’я кризи великою купою доларів. Думка про те, що зростання попиту на валютні засоби заощадження не буде мати фатальних наслідків в разі, якщо ще більше буде зростати попит на національні засоби платежу, для наших урядовців чомусь залишилася недоступною. Невивчені уроки 2008-го нагадали про себе в 2014-2015 роках, і знов уряд разом із центральним банком не спромоглися ефективно зреагувати на різке зростання попиту на грошові засоби заощадження… Здається, єдиним позитивним результатом розробки програми «Державної підтримки забезпечення громадян житлом та розвитку житлового будівництва» стало те, що матеріали програми я використав у своїй докторської дисертації.

Зрозуміло, що було б приємніше таке не згадувати, але економічна криза і деградація промисловості від цього нікуди не діваються. Проблема залишилась, тому обставини часу вимагають від держави усвідомлення, що в наш час вона є замовником, покупцем, роботодавцем і платником в останній інстанції, що, крім усього іншого, повністю відповідає природі грошей.

Тим паче в країні є ті, хто можуть надати потрібну державі допомогу. Комерційні банки, будучи розрахунково-касовими установами і безпосередніми виконавцями грошової політики центрального банку як ніхто інший знають, якими діями насправді реагують на грошово-фінансову політику держави ті чи інші групи суб’єктів господарювання; що насправді виходить у держави, коли вона своїми специфічними грошово-фінансовими засобами намагається досягнути тих чи інших цілей. Тому комерційні банки можуть підказати державі, що насправді треба робити для отримання успіху — було б бажання.

Одночасно з цим не можна забувати, що комерційні банки — це бізнес-структури, власники яких передусім орієнтовані на отримання прибутку. Тому зрозуміло, що банки пропонуватимуть такі заходи, які будуть корисними як державі, так і їм. До речі, тут треба зробити певне застереження. Державі варто розраховувати на допомогу вітчизняних приватних банкірів і обережно ставитись до рекомендацій банківських службовців державних чи іноземних банків, бо вони насамперед орієнтовані на поліпшення власних кар’єрних позицій у банківському корпоративному середовищі і тому часто-густо пропонують не те, що вимагають інтереси справи, а те, що відповідає думці людей, на підтримку і заступництво яких вони розраховують. А хто знає, про що ці люди можуть думати?

На жаль, у нас ніхто навіть не здогадується, наскільки величезний потенціал взаємовигідного співробітництва комерційних банків і держави. Звісно, факт існування сучасного банку у двох різнорідних за своєю природою іпостасях (що було зовсім нехарактерно для банків епохи металевих грошей) створює можливість певного конфлікту. Припустимо, якомусь високопоставленому чиновнику центробанку чомусь не подобається ваш банк, але подобається, приміром, будівля вашого банку, і тому він намагається ваш банк ліквідувати, а саму будівлю привласнити. Тоді вже зрозуміло, що ніякого співробітництва з державою не буде. Натомість буде енергійна боротьба за захист і виживання бізнесу.

Але потенціал співробітництва держави і банків дійсно величезний. Підтвердженням тому є хоча б той факт, що і перший в історії справжній центральний банк — банк Англії, і найвпливовіший у сучасному світі центральний банк — Федеральна резервна система США, було створено саме приватними банкірами. Зробили вони це тоді, коли у державі виникла в цьому відповідна об’єктивна потреба. І, зрозуміло, користь була обопільною.

Але для нас із вами тут особливо важливим є те, що свою вигоду ці банкіри бачили в розвитку свого банківського бізнесу, а не в «розпилюванні» коштів державного бюджету або у «виведенні» грошей зі своїх банків.

Природа приватних комерційних банків така, що вони як ніхто інший мають можливість допомогти державі у розв’язанні багатьох її завдань. Питання тільки в тому, які цілі практично (а не на словах) переслідує держава і, відповідно, чого насправді чекає держава від банкірів.

Рендал Рей називає сучасні банки державно-приватним партнерством. При цьому Рей вважає, що у цьому державно-приватному партнерстві банкам слід робити акцент на посиленні суспільної користі їхньої діяльності. Україна тут не виняток, але для того, щоб таке партнерство в нашій країні мало суспільну користь, суспільству треба спочатку «націоналізувати» свою державу (зокрема її центральний банк та податкову систему), і саме її (державу) насамперед зорієнтувати на досягнення суспільної користі. Вже потім можна суспільну користь очікувати й навіть вимагати від українських банків.

Зараз важко сказати, якими стануть банки, коли процентні активи в їхніх балансах поступляться провідною роллю активам зі змінною прибутковістю. Можна тільки припустити, що отримають розвиток фінансові інструменти, які тою чи іншою мірою передбачатимуть участь банків у бізнесах їхніх ділових партнерів, різноманітні форми довірчого управління приватними та колективними грошовими фондами банківських клієнтів. Судячи з усього, в управлінні ризиками акцент буде перенесений із залучення додаткового капіталу на розробку та імплементацію спеціальних стандартизованих процедур роботи з клієнтами банку, що дасть змогу банківському бізнесу бути ефективним і продуктивним. Також чудовою відповіддю на можливі загрози буде залучення в банки кваліфікованого персоналу, який розуміє устрій бізнесу клієнтів банку і володіє знаннями про технології, які клієнти використовують у своїй виробничій діяльності.

Принаймні, саме в цьому напрямку останні більш ніж двадцять років банк «Аркада» шукає відповіді на питання, які ставить перед нами час. І, гадаю, ми можемо стверджувати, що дещо у нас вийшло.

Із самого початку перед нашим банком стояли дуже не прості завдання. Спочатку треба було придумати, як завантажити роботою 45 тисяч будівельників «Київміськбуду». Розв’язуючи цю проблему, ми врешті-решт створили систему довірчого управління коштами приватних осіб, що має на меті будівництво житла, обраного довірителями.

Коли в 1997 році перед нами постало завдання розширити кількість учасників нашої будівельної програми шляхом посилення її доступності, банк «Аркада» вже на початку 1998 року першим у країні запустив програму іпотечного кредитування (зрозуміло, що кредити тоді ми надавали і далі надаємо виключно в українській національній валюті).

Іпотечні кредити нашого банку відразу ж стали затребуваними з боку наших клієнтів, і ця програма чудово розвивалась. Але тут з’ясувалося, що наші потенційні позичальники потребують відносно недорогих довгострокових кредитів, які вони воліли б виплачувати достроково.

Нам потрібно було не просто знайти такий довгостроковий і недорогий ресурс, який можна було б виплатити достроково, але й щоб цей ресурс був у гривні. На той час ми вже успішно пережили кризу 1998 року і твердо знали, що кредити і депозити в банку «Аркада» можуть бути тільки в гривні.

Знайти в Україні недорогий довгостроковий кредитний ресурс у гривні — це завдання, яке практично не має рішення. Тим паче нам потрібен був такий кредитний ресурс, про який нашим кредиторам із самого початку було б відомо, що його можна виплатити достроково і при цьому у невизначений заздалегідь момент часу. Банкіри взагалі не люблять, коли терміни виданих ними кредитів і залучених ними кредитних ресурсів не збігаються. У цьому разі банк ризикує опинитися або в стані дефіциту ліквідності (коли в банку не вистачає грошей розрахуватися з вкладником по його вкладу), або «зверху на мішку з грошима», які не працюють (тобто не приносять дохід, але за які вкладнику треба платити відсотки). Здавалося, що це завдання дійсно не має рішення.

Однак на той час ми з Володимиром Поляченком вже встигли кілька разів побувати в Чилі, де, крім усього іншого, ознайомилися з роботою накопичувальної пенсійної системи країни. Учасники її створення багато розповідали нам про устрій системи, як її запускали, як вона працює і які питання залишилися відкритими.

Одним із найпопулярніших об’єктів інвестування, в який адміністратори місцевих пенсійних фондів із великим ентузіазмом вкладають гроші своїх фондів, є іпотечні векселі чилійських банків. У випадку України цю систему мають складати банк, який видає іпотечні кредити, фінансова компанія, яка їх викуповує, і пенсійний фонд, який отримує забезпечені придбаними іпотечними кредитами цінні папери фінансової компанії, — це, як з’ясувалися, було саме те, що ми так шукали, і що нам було конче потрібно. Ззовні ця конструкція не дуже схожа на те, що ми побачили в Чилі, але треба мати на увазі, що чилійська правова система перебуває в зоні англосаксонського права, яке істотно відрізняється від континентальної системи права, куди входить правова система нашої країни. Те, що чилійські банки і пенсійні фонди здатні робити самостійно — забезпечувати «короткими» кредитними грошима, «довгі» інвестиції пенсійних фондів, — банки і пенсійні фонди в нашій країні здатні робити тільки за допомогою проміжної ланки — фінансової компанії.

Приблизно в цей самий час президент України Леонід Кучма поцікавився у Поляченка, чи немає у того якихось ідей щодо подальшого розвитку житлового будівництва в нашій країні. Зрозуміло, що ідеї ми вже мали.

Так розпочався експеримент у житловому будівництві на базі «Київміськбуду», в межах якого з’явилася пенсійна програма банку «Аркада». Після низки трансформацій основним її фінансовим інструментом став фонд банківського управління (ФБУ), який також, як і чилійські пенсійні фонди, є відкритим пайовим інвестиційним фондом, активами якого управляє наш банк (у чилійців це спеціальні компанії — адміністратори пенсійних фондів).

Автори експерименту виходили з передумов, що поєднання пенсійної накопичувальної системи і системи фінансування житлового будівництва здатне створити потужний синергетичний ефект, принаймні в Чилі ми бачили чудові приклади прояву цього ефекту. Але в Чилі реформатори, які працювали у складі Військового уряду, мали справу з більш розвинутою фінансовою інфраструктурою, ніж та, яка є в сучасній Україні. Правду кажучи, страховий, інвестиційний та інші сегменти фінансового ринку України значно поступаються потужністю і своїм розвиненням системі комерційних банків нашої країни.

Тому метою експерименту було відпрацювати такий механізм поєднання базових елементів накопичувальної пенсійної системи і засобів фінансування житлового будівництва, який, по-перше, відповідає умовам українських реалій і, по-друге, здатен максимально ефективно реалізувати потенціал синергії поєднання цих двох таких різних сегментів економіки — накопичувальних пенсійних фондів і системи фінансування купівлі житла, що будується.

Користуючись нагодою, я хотів би висловити глибоку вдячність моєму старому другові Ґільєрмо Артуру Ерразуріз — президенту FIAP (Міжнародної асоціації адміністраторів пенсійних фондів) і одночасно віце-президенту банку «Сантандер Чилі», завдяки якому я та інші наші співробітники маємо можливість бути в курсі подій у пенсійних накопичувальних системах країн світу.

До речі, про Чилі. Перший раз я потрапив у цю країну в 1997 році, в той час, коли вона мало чим відрізнялася від тогочасної України. Сьогодні Чилі, як образно висловлюється один наш співробітник, пішла від нас далеко за обрій. Ну а наша країна, зрозуміло, теж весь цей час на місці не стояла, а енергійно задкувала назад. На жаль…

Створенням ФБУ ми досягли декількох цілей одночасно. По-перше, ми знайшли фінансовий ресурс, який відповідав запитам нашої програми іпотечного кредитування, по-друге, збільшили загальну суму ліквідності на рахунках банку. Крім того, ми вирішили ще цілий ряд завдань, що стояли перед нами. Сьогодні, не дивлячись на те, що держава до наших ФБУ ставиться скоріше неприязно ніж байдуже (через що обсяг коштів у наших фондах банківського управління поступово скорочуються), все одно в ФБУ нашого банку залишається ще понад 25 тисяч довірителів із загальною величиною фондів в управлінні у майже 480 млн гривень, при цьому 1 032 учасника нашої пенсійної програми додатково до пенсії, яку їм виплачує держава, щомісяця отримують виплати з ФБУ нашого банку — в середньому по 4,4 тисячі гривень на місяць.

Багато в чому завдяки інвестиціям нашого ФБУ за весь час існування нашої іпотечної програми було видано 2,5 млрд гривень кредитів, заборгованість по цих позиках на сьогодні становить 590 млн гривень, із них проблемні кредити — 3,26 млн гривень, тобто 0,55 % від кредитного портфеля.

Багато років на всіх рівнях влади ми намагалися пояснити, що українські банки — це найсильніші в професійному плані фінансові установи в країні, принаймні, так було ще зовсім недавно, і тому будь-які плани щодо реформування економіки України найкраще будувати, спираючись на підтримку приватних банків країни, що звичайно не виключає участі в цій справі і небанківських установ. Однак, на жаль, нас ніхто не почув, і, мабуть, тому банківські житлова та пенсійна програми і програми сек’юритизації іпотечних кредитів в Україні розвитку не отримали.

Авторам законопроектів «Про іпотеку» і «Про іпотечні облігації» ми говорили із самого початку, що їхні ідеї щодо заставної та іпотечної облігації в межах схем, які вони передбачали у своїх законопроектах, у нашій країні не працюватимуть. Цього не буде вже хоча б через некоректний переклад їхніми перекладачами англійського слова mortgage. У контексті термінів і понять континентального права слово mortgage треба перекладати не як «заставна» і тим паче не як «іпотека», а як «оренда з викупом». Але слухати нас не стали, і в результаті помилка у спробі зрозуміти, що із себе являє юридично-економічна конструкція, яка лежить в основі системи фінансування покупок житла в США і Великій Британії, привела до того, що іпотечні цінні папери нікому в Україні не цікаві, і тому ніхто з ними не працює. А якщо в країні немає іпотечних цінних паперів, то й іпотечне кредитування в національній валюті здійснюється у вкрай невеликих масштабах і на умовах, не дуже прийнятних для позичальників.

Щодо реформування пенсійної системи в нашій країні, то воно взагалі пішло якимось незрозумілим шляхом. Так, нещодавно з’явилося повідомлення про те, що уряд планує найближчим часом розглянути і, можливо, навіть затвердити чергову версію законопроекту щодо впровадження в Україні обов’язкової накопичувальної пенсійної системи. Законопроект містить суворі вимоги до механізмів інвестування грошей власників пенсійних рахунків, тобто виключно в диверсифіковані та найбільш надійні фінансові інструменти, а також обумовлює зберігання активів у найнадійніших банківських установах. Це все дуже чудово, але має сенс лише за тієї умови, що в Україні достатньо довгострокових фінансових активів, які поєднують у собі високу надійність із такою дохідністю, яка здатна забезпечити майбутню пенсію на рівні хоча б 30 % від фактичної реальної середньої заробітної плати майбутнього пенсіонера. В країні, в якій у 2008 році курс долара виріс на 160 %, у 2014-2015 роках — на 340 %, і є всі підстави вважати, що таке буде і далі, при цьому долар у цій країні є головним засобом заощадження скарбів… Одним словом, таких фінансових активів, які потрібні накопичувальній пенсійній системі, в Україні немає і в цих умовах бути не може.

Залишається інвестувати гроші накопичувальної системи за кордон в економіки інших країн. Зрозуміло, що в умовах інвестиційного голоду спроба легалізувати такий масштабний спосіб виводу капіталу за кордон є справжнім злочином само по собі, але це мало б якісь, якщо не виправдання, то, принаймні, пояснення, якби могло якось допомогти нашим пенсіонерам. Але тут нас очікує декілька неприємних моментів. По-перше, інвестування грошей накопичувальної пенсійної системи за кордон створить такий додатковий тиск на курс гривні до долара США, що, крім всього іншого, своїм наслідком матиме ще більше знецінення поточних виплат, які здійснюються нині в межах солідарної пенсійної системи. По-друге, за кордоном фінансових активів, які поєднують високу надійність (інвестиційний рейтинг ААА) і потрібну нам дохідність, у вільному продажу теж практично немає. Одним словом, так чи інакше, наші пенсіонери нічого не отримають. Користь матимуть лише ті, хто працюватиме з грошима майбутніх пенсіонерів. Тоді навіщо все це робити?

Було б цікаво подивитися на те, які прогнози щодо української і світової економіки були покладені авторами законопроекту в основу актуарних розрахунків (проведення яких є обов’язковою умовою планування будь-яких заходів щодо пенсійного страхування). Очевидно, з чилійським варіантом український варіант реформування пенсійної системи спільного має дуже мало.

У Чилі проведення пенсійної реформи координувалося з реформуванням багатьох інших галузей економіки, зокрема з реформуванням банківської системи, фінансових ринків і житлового будівництва. Тому чилійській накопичувальній пенсійній системі із самого початку було запропоновано достатню кількість надійних і високодохідних фінансових активів, що не в останню чергу забезпечило хороші результати пенсійної реформи. При цьому проведення реформ супроводжувалося не погіршенням, а поліпшенням добробуту населення. Про все це нашим урядовцям неодноразово розповідали чилійські фахівці, яких ми кілька разів запрошували в Україну. Але, на жаль, серед всіх керівників нашої держави не знайшлося нікого, хто б насправді бажав змінити стан речей на краще, щоб нарешті тривалий процес зубожіння країни і її народу змінився на стабільне і динамічне зростання добробуту людей і розквіт вітчизняної економіки. Не знайшлося також і виконавців, які б проявляли професійну здатність все це зробити. Не люблять, мабуть, вони людей…

На жаль, у нашого банку партнерство з державою, не дивлячись на всі наші зусилля, так і не склалося. Але це не заважає нам здійснювати розрахунково-касове обслуговування наших клієнтів, видавати довгострокові іпотечні кредити нашим довірителям і короткострокові кредити будівельним організаціям, задіяним у спорудженні наших об’єктів будівництва, залучати депозити в гривні, управляти ФФБ і ФБУ, надавати нашим клієнтам інші банківські послуги і на цьому заробляти потрібні нам гроші.

Не знаю, що буде далі, але на сьогодні банк «Аркада» — це дійсно справжній універсальний комерційний банк, при цьому такий банк, який зміг проявити достатню креативність для свого виживання й досягнення успіху, адаптивність, наполегливість та гнучкість, незважаючи на ті складні й непрості умови, в яких нам довелося працювати.

У цей не дуже легкий час всі ми — ті, хто створювали банк «Аркада», та ті, хто прийшов пізніше, вважаю, не помилились з відповіддю на запитання: бути нам чи не бути, і якщо бути, то яким саме чином?

Судячи з усього, час, в який ми живемо, — це час початку доби глобальних змін в історії людства. Конфлікт, який нині склався між формою суспільних відносин (тим, що і як люди роблять) і їхнім змістом (тим, навіщо і для кого все це робиться), схоже, переходить в активну й гостру фазу: одні люди намагаються наповнити сучасні суспільні форми відповідним їм змістом, інші — сформувати такий спосіб буття суспільства, який би відповідав змісту сучасних суспільних відносин. Зрозуміло, що швидко все це не вирішиться, але подальша доля кожного з нас багато в чому залежатиме від нашого вибору.

Тож бажаю і нам, і всім вам — всім, кому вистачило терпіння прочитати цей текст із самого початку до самого кінця, знайти правильну відповідь на запитання, як саме вам далі бути у цей безумовно непростий та нелегкий час. Принаймні, спробуйте це зробити, усвідомлюючи, що і навіщо ви насправді бажаєте зробити.

 

© Всі права захищені АТ АКБ «АРКАДА», 2019



ПРО БАНК, ЯКИЙ ЗБУДУВАВ ДІМ, А ТАКОЖ ДЕЩО ПРО СИСТЕМУ ГРОШОВОГО ОБІГУ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ І НЕ ТІЛЬКИ ПРО ЦЕ (pdf)




© Всі права захищені АТ АКБ «АРКАДА», 2019